26.Публіцисти укр збройного підпілля

Історія публіцистики українського підпілля була предметом вивчення Т.Андрусяка,  І.Гулика, Г.Дем’яна, Г.Дичковської, І.Дмитріва, М.Нагірняка, Ю.Киричука, О.Панченка, П.Потічного, А.Русначенка та ін.

            Маловідомі публіцисти: Д.Шахай, М.Вировий, О.Горновий І.Сагайда, А.Ковач, Р.Паклена (Р.Млиновецький) та ін. Їх статті були надруковані в таких офіційних органах як „Ідея і Чин” (ОУН) та „Бюлетень УГВР”. Це означало, що твори відображали позицію усього визвольного руху на Україні. Дуже часто вони були складовими вишкільних програм для діячів ОУН та УПА.

            Д.Шахай (Й.Позичанюк) у статті „Тактика щодо російського народу” (1943р.), що була меморандумом, призначеним для керівних кадрів підпілля, писав: „Правильна і спритна політика щодо російського народу мусить базуватися на засаді: ми переслідуємо мету не конструктивну щодо російського народу, а  деструктивну щодо більшовицької московської імперії, в розвалі якої російський народ мусить відіграти свою історичну роль”. Автор мав на увазі, що основний погляд визвольного руху спрямований не на росіян, а на повалення Радянського Союзу. Стаття цінна тим, що тут автор намагався пояснити потребу та  причини саме такого, а не іншого ставлення до росіян. Публіцист зазначив, що ОУН повинна спрямувати ідеологію та методи більшовиків проти них самих і використовуючи численні протиріччя та розбіжності між їхніми гаслами та практикою, мобілізувати найширші маси, насамперед російські, проти злочинного режиму. Д. Шахай вважав за цілком можливе підняти російський народ на боротьбу з більшовизмом, оскільки мета ОУН та УПА не ліквідація Росії і культури народу, а тотального більшовицького режиму, більшовицької культури, червоного Кремля як організатора й керівника грандіозної імперіалістичної машини.

            Однією з основних праць підпільної публіцистики, яка теж розкриває дану проблему, є стаття М. Вирового (М. Прокоп) „Україна і Росія” (1943р.). Автор не відступає від виробленої та втіленої в документах ОУН і працях інших публіцистів концепції. Проте, він вважає, що московський імперіалізм є ворожий Україні не тільки тому, що він заперечує право її народу на власне державне життя, але також тому, що споконвічно несе неволю, розклад, економічну експлуатацію тощо. І що це лежить в його природі. На його думку, московський імперіалізм хотів би зробити з України європейську Індію, а народ обернути в рабів. Тому боротьба з ним, з усіма його політичними й культурними впливами — це неодмінна передумова перемоги. Помітно, що автор слушно розглядає ставлення Росії до України як виключно вороже та з однією метою – підкорення. М.Вировий переконаний, що усвідомлення цих фактів мусить лягти в основу політичної свідомості українського народу.

            С.Бандера у статті „Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс” з притаманною йому рішучістю чітко зазначає, що українську національно-визвольну революцію слід оцінювати як продовження історичної боротьби України з Москвою і не лише більшовицькою. Він не погоджувався з думкою, що більшовизм і російський імперіалізм відділені від російського народу, який нібито їх не підтримує, а, навпаки, хоче повалити. Бандера був переконаний: боротьба за незалежність України – це боротьба з Росією, з загарбницьким імперіалізмом, який притаманний російському народові протягом усієї його історії, бо на це вказує як стан політичної думки усіх російських політичних середовищ, так і настрої народних мас.

            Досить оригінальний у своїх поглядах один з лідерів ЗЧ ОУН С.Ленкавський.

            Соборність як мету і засаду діяльності захищали і відомі публіцисти українського збройного підпілля. Так, про це писав П. Полтава у статті „Елементи революційности українського націоналізму”. Він, до речі, розумів ідею Української Самостійної Соборної Держави не лише як ідею політичного визволення, але також як „ідею соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безкласове суспільство”. До речі, поява в лексиконі публіцистики українського збройного підпілля гасел-постулатів, що ними широко послуговувалася радянська пропаганда („експлуатація людини людиною”, „безкласове суспільство” як мета тощо) лише частково свідчить про теоретичні пошуки політичної думки підпілля, скорше це можна розцінювати і як пропагандистський прийом, оскільки П. Полтава, як і інші публіцисти, звернувся до широкої аудиторії, серед якої були вже і „радянські люди”, які в умовах більшовицького режиму прожили майже три десятиріччя (статтю вперше було надруковано в теоретичному органі ОУН, у журналі „Ідея і чин” у 1946 р.).