15.Публіцистика Ольжича

Олег зустрічається з Євгеном Коновальцем, головою Проводу ОУН. Це була зустріч, яка повернула життя Ольжича в інший бік. Він, тоді вже відомий поет, знаменитий вчений-археолог, з головою поринає у політичну діяльність. З Євгеном Коновальцем їх єднала дружба і повна єдність поглядів на майбутнє України. Ольжич стає беззастережним прибічником Коновальця, а після його загибелі в травні 1938 року в Роттердамі від бомби, якою енкаведисти знищили лідера українських націоналістів, саме він очолить Культурну референтуру ОУН. Культурна референтура ОУН, мережа якої була досить розповсюджена, ставила своїм завданням ідеологічну, освітню, пропагандистську діяльність. У її складі Ольжичу вдалося об’єднати різних діячів української еміграції, які активно з ним співпрацювали: Олексу Стефановича і Миколу Чирського, Леоніда Мосендза та Євгена Маланюка, Уласа Самчука і Миколу Мухина, Олену Телігу й Оксану Лятуринську та багатьох інших. Під псевдо Д.Кардаш, М.Запоточний, Н.Сам, Ольжич та ін. він пише ряд публіцистичних статей політичного спрямування: “Українська історична свідомість”, “Український міт”, “Вояки-будівничі”, “Дух руїни. По сторінках історії”, “Наші завдання” та ряд інших. Пам’яті свого побратима і духовного вчителя він присвятить політичний нарис “Євген Коновалець”. Олег аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам.

Тяжко пережив Ольжич і розкол в ОУН, який стався в 1939 році, розділивши колишніх друзів на ворогуючі табори. Ще страшнішим ударом для нього, керівника націоналістичного підпілля, заступника голови Проводу ОУН А.Мельника, стане загибель у лютому 1942-го у Києві багатьох членів Культурної референтури: професорів Івана Рогача та Івана Гупала, поета Івана Ірлявського та багатьох членів Спілки українських письменників, яку очолювала член культурної референтури, редактор газети “Літаври” Олена Теліга.

Улітку 1944 року О.Ольжича схопить гестапо, і згодом, нічого не добившись від мужнього патріота, фашисти відправлять його до табору смерті Заксенхаузен, де в так званому “целленбау” вони тримали особливо небезпечних для рейху в’язнів. Тут загинув син Сталіна Яків Джугашвілі, тут відбували покарання племінник тодішнього міністра іноземних справ Радянського Союзу Молотова Григорій, латиський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр іноземних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм та інші. Тут же сиділи провідники ОУН двох її непримиренних таборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, Олег Штуль-Жданович, Тарас Бульба-Боровець та багато інших українських націоналістів. Сюди ж, після арешту фашистами у Львові 25 травня 1944 року, довгих і безрезультатних допитів та тортур, було переведено й Олега Ольжича.

У кам’яному мішку, в камері № 14, пройшли останні дні мужнього патріота. Прикутого кайданами, ізольованого від інших в’язнів, Ольжича нещадно катували. Востаннє його вивели на допит 9 червня. Звідти, непритомного, кинули до камери. Ольжич після катувань так і не прийшов до тями. Вранці тіло було відправлено до крематорію.  

"У двадцятиліття" ("Пробоєм", 1940) - пише про ювілей - 20-річчя заверш. Визв. Змагань. Пише про втому інтелект. Еліти. Загальна тональність статті - оптимістична, бо, незважаючи на те, що на всіх фронтах українці зазанали поразки, Укр. Здобула духовну суверенність, повірила в себе. (Ще в 20-х рр. Чижевський закликав не сприймати трагічно історію України). 

"Укр. Істор. Свідомість" ("Пробоєм", ч.4). Ольжич пише про імпер. Тенденцію нашої духовності, роздумує над джерелами укр. Історичної свідомості - як дух. І як держ. Експансію. Пише про мужнє й активне сприйняття життя, войовничість. Ольжич пише про лиц. Чесноти і божу благодать. Ідея слави, в б-бі за яку нація і знаходить своє підсвідоме призвання. Ольжич доходить висновку про вис. Історичне посланництво укр. Народу.