Forbes

Forbes

Загальну концепцію каналу визначити досить важко, але, тим не менш, кожен сюжет пов'язаний з грошима: як витратити гроші із задоволенням, що зїсти, як заробити гроші, як розважитись, хто заробляє більше\менше ніж я, динаміка розвитку нових проектів , що приносять гроші.

Forbes Business

У розділі бізнес можна побачити сюжети про екскурсію в світовий трейд центр,про перукарню , що отримала чудові заробітки завдяки голінню, топ 10 бізнес шкіл США, сюжет про те, як демонтують розвалени  у Детройті, топ 10 малих компаній у США за 2013 рік, поради від репера P.Diddy як стати хорошим бізнесменом, розповіді про бізнес з виробництва з металу та скла( неймовірні кадри того, як гартується сталь та скло), сюжет про види спорту, що активно розвиваються у США.

Forbes Lifestyle

Сюжет про будівництво великого бізнес центру; «продовольча вантажівка на п’ятницю» , - сюжет про шеф кухарів, які зробили доступні страви для жителів міста, та продають їх; сюжети про тематичні меню тих чи інших ресторанів; Екологічно раціональне проектування –власник компанії розповідає про  те, як він почав свій бізнес екологічних елементів декору приміщення, та про нові дизайнерські рішення; реконструкція картини Джексона Поллока: як відбувається реставрація полотна в деталях; розповідь про компанію, що робить революцію у моді на краватки; як шиють  розкішні італійські костюми.

Forbes Tech:

Розділ об’єднає сюжети, де є хоча би натяк на технології. Тематика різноманітна: від оглядів IOS7 і Nexus, до технологічних унітазів, від систем, що допомагають організму людини, до кухонь закладів харчування. Тривалість матеріалів різноманітна – від 1 до 30 хв. Матеріал побудований або у формі звичного огляду (закадровий голос), монологу, або інтерв’ю з фахівцем.

Forbes Celebrity

Розділ об'єднує сюжети за формулою – зірка+її гроші. Рецепти успіху, кількість зароблених грошей і т.д. яскравими зразком є топ-5 реперів, які заробили на своєму бренді; історія dj Кельвіна Харіса, який раніше працював у супермаркеті; хто з Бітлз заробив найбільше. Також є інтрев’ю з зірками на звичні теми життя. 

Глибший аналіз економічних тем можна знайти у розділі IntelligentInvestingWithSteveForbes. У форматі бесіди співрозмовники спілкуються та намагаються знайти відповіді на питання, що цікавлять світовий бізнес. 

політісторія

1. Геополітичне становище України у повоєнний період.

Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами “народної демократії”. Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис.євреїв і 33 тис.чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. На Кримській конференції в лютому 1945 р. була досягнута домовленість про скликання 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско конференції ООН для підготовки статуту цієї організації. В 1945-1947 pp. з'явився рідкісний шанс: сприяти створенню вздовж західних кордонів Радянського Союзу смуги дійсно дружніх країн від Фінляндії на півночі до Румунії на півдні. Представники України також не посідали впливових постів у Секретаріаті й інших органах, як і в адміністративному апараті ООН. Щоправда, 1961 р. суддею Міжнародного суду в Гаазі було обрано на дев'ять років українця В.Корецького, але не як представника України, а від СРСР, хоч Україна залишалась членом суду.
У повоєнні роки помітну роль почала виконувати народна дипломатія. Набував сили й організаційно зміцнювався рух прихильників миру. Представники України були делеговані на Конгрес захисту миру, що відбувався в серпні 1948 р. у польському м. Вроцлаві. Делегація Української РСР взяла активну участь у роботі Першого Всесвітнього конгресу прихильників миру в квітні 1949 p., одночасно в Парижі та Празі. Все доросле населення підписало Відозву Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру (Стокгольмську відозву) в березні 1950 р. У 1951 р. у Києві відбулася Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Масовим був і рух громадськості республіки на підтримку Конгресу народів на захист миру (грудень 1952).Геополітичні вчення післявоєнного періоду розвивалися на українській еміграції, а після здобуття Україною незалежності – в умовах державотворення. Перші кроки української геополітики у власній державі показали необхідність глибокого вникнення у суть геополітичної проблематики та розробку геостратегічного курсу незалежної держави, яка на сьогодні балансує між двома світовими силами – Заходом та Росією. Геополітична ситуація України в таких умовах потребує виваженого й обміркованого рішення щодо своєї зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності. При виборі такого курсу необхідно мотивуватися інтересами народу і держави та враховувати всі геополітичні чинники для України, які матимуть вплив після прийняття рішення.

2. Україна – спів засновниця ООН. Діяльність України на міжнародній арені.

Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб'єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським.

Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948—1949 pp. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 p.), Дунайської (1948 p.).Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається як  день ООН.
На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна — член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА — Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.), яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни.
У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.
Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися.Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 рр. підписали Стокгольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увійшовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими державами.
Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.
У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.

3. Депортація українського та польського населення.

Однією із південно-східних територій Польщі, звідки планувалося відселити українців, була Лемківщина. Більша її частина з українським населенням відійшла до Польщі на підставі польсько-радянського договору від 16 липня 1945 р. Найбільша кількість українців проживала на території Новосондецького, Горлицього, Ясельського, Короснянського, Сяніцького, Ліського і Новотаргського повітів Краківського воєводства. Тут за даними Апостольської адміністрації Лемківщини станом на 1935 р. мешкало 145 тис. осіб греко-католицького і православного віровизнання.22 серпня 1945 р. у Міністерстві громадської адміністрації Польщі відбулася нарада, за участю начальника Генерального штабу генерал-полковника Корчиця. Було вирішено виділити три дивізії Війська польського для “боротьби з бандерівцями”, а також прискорити організацію в усіх гмінах і населених пунктах органів нової польської влади і підпорядкування українського населення цих повітів розпорядженням і законам польського уряду.На виконання цього розпорядження 1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд національної єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини. Виселення українців з Польщі до СРСР у 1944-1946 рр. не принесло польському урядові очікуваних результатів. У межах Польщі залишалося понад 200 тис. українців. Розміщення депортованих у північно-західних районах Польщі здійснювалося за продуманим планом. Він полягав у тому, щоб українські сім'ї розпорошити на якнайбільшому просторі. Так із 178 лемківських сімей із с.Фльоринка Новосондецького повіту 169 - було розміщено в 33 селах Зеленогурського та Вроцлавського воєводств, причому тільки в трьох селах поселили більш ніж 10 сімей, а в 10 селах розмістили всього по одній українській родині

- 5 тис. лемків, переселених до СРСР у 1939-1940 рр.;

- 80 тис. лемків, депортованих у 1945-1946 рр.;

- 30-35 тис. українців Лемківщини, виселених під час проведення операції “Вісла”.

Маємо загальну кількість близько 120 тис лемків, переселених у 1940-1947 рр. Виходячи із загальної кількості українського населення (145 тис.), котре проживало на Лемківщині у 1935 р., не визначеною залишається доля 20-25 тис. лемків. Очевидно, при цьому потрібно врахувати жертви Другої світової війни та жертви під час переселення до СРСР і депортації на “повернуті землі”.

4. Акція «Вісла» в політичній історії українського народу.

28 квітня 1947 року о четвертій годині ранку почалася сумно відома операція «Вісла». Вона мала на меті виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. Депортація відбувалася з великою брутальністю, супроводжувалася вбивствами та мала на меті розірвання, як родинних так і сусідських відносин. У ній були задіяні 15 полків, дивізія корпусу внутрішньої безпеки Польщі, полк саперів та інші підрозділи, всього до 20 тис. військовослужбовців. Метою акції було, перш за все, виселення українського населення, а  пізніше - знищення українського партизанського руху. Були ліквідовані всі форми українського національного життя, які ще існували. А також завершити процес обміну населенням між Польщею та УРСР. Здійснити деукраїнізацію території Закерзоння. Позбавити УПА підтримки з боку населення.Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 року заступника міністра оборони Польщі К. Сверчевського.На захід та північ Польщі було депортовано близько 150 тисяч осіб. Українських людей виселяли з території Ряшівського, Люблінського, Краківського воєводств і розселено на по німецьких землях – в Ольштинському, Кошалівському, Щецінському, Вроцлавському, Зельоногурському і Грансбкому воєводствах. З краківського воєводства було депортовано 10 510 осіб, з ряшівського 85 339 і любельського 44 726 осіб. Вони були поселені у 71 повіт 9-ти воєводств, у тому числі - у білостоцькому 995 осіб, гданському – 5280, в кошалінському - 31 169 осіб, в ольштинському – 56 625, в опольському 2 541, в познанському – 1437, в щецінському 15 058, у вроцлавському – 15 492 і в зеленогірському 10 870 осіб.Акцію «Вісла» поділяють на три етапи, відповідно до виселення населення. Перший з яких тривав до кінця травня та осягнув депортацію українців у повітах Сянок, Леско, Бжозув та Любачів. Другий етап операції відбувся у червні, коли поляки виселяли українців з Любачівського та Ярославського повітів. Третій етап виселення відбувся у липні і мав на меті ліквідацію залишків УПА.Наслідками акції «Вісла» - стало проведення 357 бойових акцій, знищенно 1506 повстанців, 1178 бункерів і криївок; заарештовано 2800 членів ОУН-УПА; припинено бойові дії в Закерзонії.Операція «Вісла» тривала точно 3 місяці – від 28 квітня до 28 липня 1947 року.

5. Постать Йосипа Сліпого в політичній історії України.

Справжнє прізвище Коберницький-Дичковський; Сліпий — прибране ним сільське прізвисько діда.22.12.1939 р. молодий єпископ Йосип Коберницький, він же Дичковський, він же Сліпий був таємно висвячений на митрополита і призначений коад'ютором Шептицького (помічник з правом успадкування).6 липня 1941 владика Йосип виступає перед групою ОУН-івців з закликом "об'єднаними зусиллями надавати більш широку допомогу німецької армії".1 серпня 1941 Сліпий влаштовує "маніфестацію вірності" з нагоди прибуття до Львова німецького генерал-губернатора Ганса Франка, особисто дякує йому "за звільнення від більшовиків" і клянеться "у вічній вірності".20 квітня 1942 коад'ютор Йосип в кафедральному соборі Св. Юра відправляє урочисте богослужіння з нагоди дня народження Адольфа Гітлера.29 травня 1942: візит Сліпого у Берлін. На зустрічі з керівником церковного відділу РСХА штурмбанфюрером Вандеслебеном він запевняє "у вірності фюреру і Великонімеччина, в готовності греко-католицької церкви і надалі надавати всебічну допомогу німецької адміністрації".У квітні 1943 р. преосвященство Йосип взяв безпосередню участь у формуванні дивізії СС "Галичина".

У липні 1944 р. дивізія СС "Галичина" була вщент розбита під Бродами. Незабаром Радянські війська звільнили ЛьвівПрофашистська діяльність уніатського священства призвела до закономірного фіналу: у квітні 1945 р. Сліпий був заарештований і засуджений до 8 років ув'язнення. У 1953 р. Сліпий виходить на свободу і незабаром з Красноярського краю переїжджає до Москви, де займається "науковою та журналістською діяльністю". 16.06.1958 р. Сліпий був заарештований. На суді він лицемірно журився, що не переживе присудженого йому 7-річного терміну. Однак після цієї промови він прожив ще рівно чверть століття. Роздута на Заході пропагандистська кампанія і хрущовська "відлига" призвели до того, що 12.01.1963 р. Сліпий був достроково звільнений і виїхав до Риму на ПМЖ.За кордоном Йосип Сліпий розгортає активну діяльність, спрямовану на визнання в світі і створення Патріархату Української Греко-Католицької церкви, на пожвавлення релігійного, громадського життя української діаспори. За наукову роботу Патріарх Сліпий був обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії Св. Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду унівекрситетів США і Канади. Помер Йосип Сліпий у 1984 в Римі, був похований у соборі св. Софії.

6. Адмінстративно -територіальні зміни українських земель у повоєнний період

З середини липня до кін. серпня 1944 р. радянське командування, прагнучи захопити Західну Україну і Південну Польщу, провело Львівсько-Сандомирську наступальну операцію. Вирішальне значення в межах операції мала битва під Бродами. Внаслідок боїв між військами 1-го Українського Фронту і частинами вермахту, до складу якого входила дивізія СС "Галичина", нацистська Німеччина зазнала поразки. Західноукраїнські землі опинилися під владою Радянського Союзу. 

Після закінчення Другої світової війни територія УРСР зазнала істотних змін. У червні 1945 р. СРСР і Чехословаччина уклали договір. До складу УРСР увійшла Закарпатська Україна. У серпні 1945 р. Радянський Союз уклав договір з Польщею. Польща отримала Лемківщину, Холмщину, Посяння та Підляшшя з населенням 800 тис. українців.

7. Радянізація західних областей України

У повоєнний період сталінський режим проводив політику насильницької "радянізації" новоприєднаних українських територій. З приходом ЧА на Волинь і в Галичину там знову виникли органи партійної і радянської влади СРСР, місцева влада організувала обкоми КП(б)У, облвиконкоми та районні органи влади. Західноукраїнські міста почали швидко радянізовуватися за рахунок російського населення. У перше повоєнне десятиліття до західноукраїнських областей, за підрахунками історика А. Маріанського, переселилося 1 млн росіян і східних українців. Ці люди прибували як спеціалісти народного господарства і як представники адміністративного апарату імперії. 

"Радянізація" сприяла перетвореннню усіх сфер життя за стандартами тоталітарного суспільства. Утворювались комсомольські та піонерські організації, створювалась агентурна мережа інформаторів. Групою інформаторів керували резиденти. У Західній Україні спецслужби організували свою резидентуру виключно зі службовців-наддніпрянців, які займали легальні пости в державних установах.

8.Українська греко-католицька церква у повоєнний період

Одним з перших кроків сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка відігравала важливу роль в суспільно-політичному житті. Після смерті митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як "ворога народу", "знаряддя українського буржуазного націоналізму".

Розпочалась агітація серед вірних за розрив із Римом і возз'єднання з Російською православною церквою. У березні 1946 року відбувся Львівський собор. Жоден з єпископів УГКЦ у соборі участі не брав, що робило його неканонічним. Рішенням собору Берестейську унію  1596 року скасовано, проголошено возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою.

9. Національний рух опору на західноукраїнських етнічних землях у другій половині 1940-1950 роках

Продовження руху опору '' тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних “боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою .чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За ;офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння — етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

10.Діяльність УПА після завершення другої світової війни

Після завершення радянсько-німецької війни більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалась проти непопулярних заходів радянської влади — проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Із втратою ілюзій про неминучу війну СРСР із США повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», антирадянської пропаганди, саботажу, застосування терористичних акцій проти співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, спеціалістів, що прибули з інших областей УРСР.

Військові підрозділи УПА, що налічували близько 90 тис. осіб, протягом 1944—1945 pp. здійснили 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів, у результаті яких загинуло 30 тис. осіб. Натомість війська НКВС, Львівського та Прикарпатського військових округів до кінця 1944 р. провели близько 6,5 тис. антиповстанських операцій, а на кінець осені 1945 р. число акцій придушення самостійницького руху зросло до 27 тисяч. Чергова широкомасштабна акція радянських військ (близько 585 тис. солдат), спрямована на повну ліквідацію самостійницького руху, мала назву «Велика блокада». У ході її здійснення в січні — квітні 1946 р. чисельність учасників руху Опору скоротилась до 40%. На початку 1947 р. операції із застосуванням авіації, бронетехніки, досить великих контингентів військовослужбовців стають винятком. Радянська сторона вдається до проведення оперативно-військових дій з метою пошуку, блокування та знешкодження бункерів, криївок провідних діячів ОУН, командирів УПА.

Досить ефективною в 1944—1948 pp. виявилася діяльність УПА на Закерзонні — українських етнічних землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору від 16.08.1945 р. опинилися на польському боці кордону. Розпочате у вересні польським урядом загальне примусове виселення українців із Польщі до УРСР Військом Польським вплинуло на рішення Головного проводу ОУН у березні 1945 р. виділити Закерзоння в окремий організаційний край (провідник Я. Старух, командир УПА М. Онишкевич). Першочерговим завданням відділів УПА був захист місцевого автохтонного українського населення від примусової депортації до СРСР. З метою не допустити «деукраїнізації» споконвічної української етнічної території частини УПА знищували переселенські комісії польських військових, вели боротьбу проти шовіністичних елементів, які тероризували українське населення, спалювали села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків. На Закерзоння для боротьби з підрозділами УПА, що не перевищували 2 тис. чоловік, польський комуністичний уряд надіслав 20-тисячну армію під командуванням С. Моссора. Восени 1947 р. після депортації 160 тис. українців у південно-східні райони Польщі діяльність УПА на Закерзонні стала безперспективною. У результаті незначна частина групи «Сян» «УПА-Захід» пробилися через територію Чехословаччини у Західну Німеччину, решта осередків УПА були розбиті польськими військами.

11. Політичний портрет Романа Шухевича

Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській.Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році.Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.В 1934 році попадає до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації "Карпатської Січі" та в керівництві нею. В той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закрпатську Україну.В 1939-1940 роках Роман Шухевич Референт Зв'язку з Українськими Землями в СССР.В 1940-1941 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.В 1940 році організує і очолює Український Легіон.В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушине в катівнях Гестапо.В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка.В травні 1943 року рішенням ПроводуОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту.

В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

12. Ідеологічний наступ сталінізму в повоєнний час. "Жданівщина"Найактивніше  після війни критичні настрої проявилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання  інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову. У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) ("Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большаяжизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, аполітичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов,  метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі та мистецтві ("Про перекручення і помилки у висвітленні історії української   літератури" (серпень 1946 р.); "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 р.); "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.); "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та наукової інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв  Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою  Кагановича кампанію критики української інтелігенції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру" праці інституту "Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том "Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровського).  2 липня 1951 р. У газеті "Правда" з'явилася редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо "ідейно порочним твором". "Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:У цілому "жданівщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в стані інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська "відлига". 

13. Міжнародне становище України у другому повоєнному десятилітті1959 р. М.Хрущов здійснив поїздку до США. Це був перший в історії візит радянського лідера в цю країну, де він виступив з ідеєю роззброєння. М.Хрущов нарешті врегулював тривалий радянсько-югославський конфлікт, який виник ще 1948 р. З іменем М. Хрущова пов'язаний перший етап відлиги, розрядки у відносинах Схід - Захід, зокрема радянсько-американських. Але з ним пов'язана і одна з найнебезпечніших післявоєнних криз - Карибська (1962), коли світ опинився на межі ядерної війни. З погрозами застосування ядерної зброї і США, і СРСР ще раніше виникали ситуації навколо сірійського конфлікту 1957 p., Лівану і Тайваню 1958 p., Берліна 1961 р. Такими методами досягти оздоровлення міжнародних відносин було неможливе. За таких умов подолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років XX ст. для України з'явилась можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритішою для інших країн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва Української РСР при ООН. Основним змістом діяльності України на міжнародній арені стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав із різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На XII сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв'язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955), Монголія (1961). У вересні 1960 р. на XV сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана М.Хрущовим, внесла пропозицію прийняти декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам.Різноманітною була діяльність України в ЮНЕСКО. На XVI сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі сприяння ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Активно співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від з дня народження Т.Шевченка.
Представники України з 1957 р. брали участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). Динамічного спрямування набули зовнішні зв'язки Української РСР. Якщо 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. - у 41, а вже 1965 р. - у 81 країну. Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%. Особливо збільшилась поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля, чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З 1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р. автомобілів "Запорожець", автобусів "ЛАЗ", тепловозів М-62 та іншої продукції машинобудівного комплексу. Лише криворізькою залізною рудою свої потреби задовольняли: Болгарія - на 60%, Румунія - на 70%, Чехословаччина - на 75%, Польща - на 80%, Угорщина - на 82%, НДР- на 90%. Тісні багатогранні зв'язки встановлювалися між порідненими областями і містами України та зарубіжних прикордонних країн, їх ініціатори створили у 1957-1958 pp. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р. такі зв'язки мали 15 областей і міст України.

14. Процес десталінізації в суспільному житті УкраїниДесталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу.Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.У лютому 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, який став визначною подією упроцесі десталінізації країни.XX з'їзд КПРС і проблеми десталінізації країниXX з'їзд КПРС на закритому засіданні заслухав доповідь Першого секретаряЦК КПРС М.С. Хрущова «Про культ особи та його наслідки».В доповіді Хрущова вперше в історії радянської держави було підданокритиці сталінські методи керівництва, наведені факти зловживань владоюз боку Й. Сталіна та його оточення, засуджені репресії.Делегати з'їзду були приголомшені доповіддю, але ухвалили рішення невиносити її на широкий загал. Текст доповіді було надіслано партійниморганізаціям і розповсюджена постанова по доповіді — «Про подоланнякульту особи та його наслідків».Постанова по доповіді не була такою гострою, в ній не наводились факти,приклади, імена.Постанова не надавала можливості глибоко проаналізуватикульт особи, його наслідки.Незважаючи на непослідовність і обережність в оцінках минулого,постанова XX з'їзду КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків»,доповідь М. Хрущова, що незабаром стала відомою на Заході, сприялиподальшій десталінізації, створювали більш демократичну політичнуситуацію в країні.Як серед делегатів XX з'їзду КПРС, так і в цілому в країні, далеко невсі були прибічниками критики Й. Сталіна, підтримували заходи здесталінізації. Однак більшістю населення рішення XX з'їзду КПРС білисприйняті схвально І з надією на краще.Продовження десталінізації наприкінці 50-х — на початку 60-х роківБуло знято пам'ятники, погруддя і портрети Й. Сталіна, що прикрашалиприміщення державних установ. В 1961 р. тіло Сталіна, що до цьогознаходилось у Мавзолеї, було перезаховано біля Кремлівської стіни.Були змінені назви міст, селищ, районів, вулиць, майданів, заводів,колгоспів, кораблів тощо, які носили ім'я Сталіна.Створені спеціальні комісії з реабілітації безвинно репресованих;почалася масова реабілітація.Демократизувалась робота партійних організацій Було прийнято новийСтатут КПРС, в якому передбачалось оновлення не менше чверті складу ЦК ійого Президії на кожних чергових виборах; обрання керівників партійнихорганів тільки на три строки. Це обмежувало, в певній мірі, владупартійних чиновників. Докладались зусилля з демократизації всіх сфер суспільного життя.Зменшився контроль центральних органів над економікою, тому що булистворені територіальні органи управління економікою — ради народногогосподарства (раднаргоспи).Розширились права республік у формуванні бюджету, в сферіматеріально-технічного забезпечення, збуту, в адміністративних питаннях.Більше можливостей з'явилося для розвитку культури, свободної творчості.Досягнення науки: створення найпотужнішого в світі прискорювачаелектронів (Фізико-технічний Інститут АН УРСР). Розвиток кібернетики (Інститут кібернетики під проводом академіка В.Глушкова). Розвиток ракетно-космічних технологій ("Південмаш" у Дніпропетровську). Створення штучних діамантів (Науково-дослідний конструкторсько-технологічний інститут синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР). Нові методи електрозварювання (Інститут електрозварювання Ім. Є.Патона). Квантова теорія поля і статистичної фізики (академік М.Боголюбов). Теоретичні розробки і впровадження в клінічну практику методів хірургічного лікування серцево-судинних захворювань (академік М.Амосов).

·         20 з’їзд КПРС та його наслідки для України

З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.На з'їзді були присутні делегації комуністичних і робочих партій 55 зарубіжних країн.Порядок денний:Звітна доповідь ЦК КПРС. Доповідач — М. С. Хрущов.Звітна доповідь Центральної ревізійної комісії КПРС. Доповідач — П. Р. Моськатов.Директиви по 6-ому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1956—1960 роки. Доповідач Н. А. Булганін.Вибори центральних органів партії. Доповідач — М. С. Хрущов.

На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила ряд важливих законів: про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій та інші; прийняла кодекси: кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний і цивільно-процесуальний. Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку шляхом організації та діяльності добровільних народних дружин, посилення ролі товариських судів за рахунок компетенції народних судів. У практику почало входити всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки і країни. Дещо зросли можливості профспілок, яким було надано право законодавчої ініціативи і передані окремі функції, що раніше належали державним органам. Профспілкам було передано керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено діяльність профспілок у сфері соціального страхування. Однак, у цілому механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарних характер, відкрита критика політичного режиму не допускалася, вибори до рад усіх рівнів були формальними. Ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишалися фактично складовою частиною державних структур. А головне полягало в тому, що, не тільки зберігався, а і посилювався всеосяжний диктат партійного апарату. Потім прийшло розпорядження  різко  скоротити кількість службових персональних машин, надходили пропозиції про ліквідацію закритих розподільників тощо. Проти  Хрущова почала складатися нова група змовників, що і привело до подій жовтня 1964 р. і усунення його від влади. Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народу потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей в умовах "відлиги".

16. Суспільно-політичне життя в УРСР у 1953-1956 роках.

   5 березня 1953 року помер Сталін. Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні пленум ЦК Компартії України звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка — першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У.

 Уже на початку десталінізації в 1953—1956 pp. відбулися серйозні зміни в Україні. Були припинені ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес русифікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, в тому числі і в західних областях України. Із союзного у республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій. Десталінізація, в першій половині 50-х років мала обмежений характер, вона торкнулася лише декількох проблем, критика сталінізму була обережною. Цьому часу була дана точна назва – «відлига». Слово «Відлига» - назва повісті письменника І. Еренбурга (1954).

Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління.

17. Микита Хрущов: політичний портрет реформатора.

Хрущов Микита Сергійович, народився в родині шахтаря. З 1908 року працював на заводах і шахтах Донбасу робітником. У 1918 р. вступив до РСДРП(б). Брав участь в громадянській війні, потім був на партійній і господарській роботі в Україні. З 1931 р. – на партійній роботі Москві. У 1938-1949 рр. (з перервою в 1947 р.) був секретарем ЦК КП(б). У 1941-1945 рр. член Військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. З березня 1953 р. – секретар, а з вересня – перший секретар ЦК КПРС, одночасно в1958-1964 рр. голова ради міністрів СРСР. На цих посадах знаходився до 14 жовтня 1964 р. Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС звільнив М. С. Хрущова від партійних і державних посад «за станом здоров'я»

В економіці Хрущов бачив завдання в основному в зміні методів керівництва міністерствами, Держпланом, але не зміг піднятися до усвідомлення необхідності глибоких структурних реформ.

М. С. Хрущов першим серед керівників країни сказав правду про тяжке становище російського села. У травні 1957 р. ліквідацією галузевих міністерств і створенням раднаргоспів почалася реалізація однієї з великих реформ, здійснених в роки керівництва М. С. Хрущова. З усіх реформ, здійснених в хрущовське «велике десятиліття», найбільший вплив на подальший розвиток радянського суспільства мали перетворення в соціальній сфері. Найважливішою справою Хрущова була критика  культу особи Сталіна.  Особливе значення у цій  критиці займає секретна доповідь М. Хрущова на ХХ  з’їзді  КПРС  „Про  культ особи та його наслідки”. У ній політика Сталіна визначалася як хибна, у низці засадних моментів - злочинна.

18.Включення Криму до складу України.

Крим здавна і в економічному, і в культурному   відношенні  тяжів   до України. В умовах фактично унітарного СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декоративною, а всі питання фактично вирішувалися в Москві, у радянського керівництва визріла думка про адміністративне перепорядкування Кримської області УРСР. При цьому враховували територіальну близькість, тісні господарські і культурні зв’язки і економічну спроможність України дотувати відсталі кримські галузі господарства.

Був підібраний відповідний момент - урочисте святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. У ході цього святкування 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР.

Україна перетворилася в найбільшу республіку СРСР із великим економічним потенціалом.

19. Зародження дисидентського руху в Україні.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим.

Дисидентство – рух незгодних,  інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. Першими організаціями інакодумців України стали: Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р;Об'єднана партія визволення України ;Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.; Український національний комітет (УНК); Демократичний союз соціалістів, та ін.

В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

20. «Контрольований автономізм" в Україні за П. Шелеста

Перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов'язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила "директива з Москви".

У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.

Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської "відлиги". Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В’ячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника "Лихо з розуму" про розправу над українською інтеліґенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки.

21. Політичний портрет П. Шелеста. Його книга «Україно наша Радянська».

ШЕЛЕСТ ПЕТРО ЮХИМОВИЧ-український партійний і радянський діяч. Н. у с.Андріївці  у селянській родині.. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 - член ЦК КП України. З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 - головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. З липня 1963 -перший секретар ЦК КП України. Своїй кар'єрі завдячував підтримці з боку М.Хрущова і М.Підгорного, хоча у 1964 разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У 1966 введений до складу Політбюро ЦК КПРС, у 1966-72 став членом Президії Верховної Ради СРСР; у 1966-72 - член Політбюро ЦК КП України, у 1963-72 - член Президії Верховної Ради УРСР 10.5.1972 звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України "у зв'язку з переведенням на іншу роботу" - заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Ш., боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення "Празької весни" 1968. З іншого боку, Ш. прийшов до влади на хвилі повоєнної "українізації" партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Ш. намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Лінія Ш. на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Ш., Л.Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у "місництві та проявах націоналізму". Книга Ш. "Україна наша радянська" (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал "Комуніст України", 1973) за "ідеологічні помилки", зокрема, за "ідеалізацію" минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкреслював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на сучасне суспільство з передовою промисловістю й технологією. У квітні 1973 Ш. був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС "за станом здоров'я" і відправлений на пенсію. Ш. заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом. З 1974 до 1985 працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Підмосков'ї. У 1989 перервав вимушене мовчання і почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні. У 1995 видав свої спогади "...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС" (1995). Помер у Підмосков'ї. 13.6.1996 урна з прахом Ш. була перепохована у Києві на Байковому кладовищі.

22. Політичний розвиток України за В. Щербицького. Посилення русифікації.  В Україні середини 1980-х рр. ці атрибути у часи Щербицького були підірвані придушенням “автономічного курсу” Шелеста, розправою і дисидентством та насильною русифікацією. Але радянський режим не знищив їх до кінця, він лиш загнав їх під землю. Будь-яке полегшення політичного клімату одночасно створювали можливість для їхнього відродження.Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм ФедорчукомМаланчук був основним натхненником й організатором "великого погрому" в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього "покаяння" і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув'язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового "покаяння" у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, історика МихайлаБрайчевського та ін.

"Приборкання непокірних" справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для "поглибленого" вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися "Роднаяречь" ("Рідна мова"), тоді як української – з підручників під назвою "Українська мова".

Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам'ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування "радянського народуУ результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

23. Дисидентський рух в Україні: загальна характеристика та етапи розвитку. Обмеженість десталінізації сприяла зародженню дисидентського руху, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, вільний розвиток української мови, та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.У 1960--70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою "антигромадської поведінки" був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях.Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис "Український вісник". Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ) —тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Проте ні певна поміркованість УТГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Української Гельсінської Групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та авто-кефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.3.Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичним (І. Дзюба), а від нього аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

24) «Шістедесятництво» як феномен українського опозиційного руху.Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями.  Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна.  У системі цінностей цього  покоління  з'явилися  несподівані  для  радянського морального кодексу індивідуалізм, культсвободи  самовираження,  скептицизм,гуманізм  без  сурогатних  домішок  класового   підходу,   космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурнеявище, течію,духовнийфеноменшістдесятників.  Цей  термін  активно  вживався  вже  на початку 60-х рр. Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був  впливгуманістичної  західної  культури.Закономірним  наслідком  цих  зрушень  буловідродження  інтересу  до  власної  культури,   її   багатств .Нове  покоління  інтелігенції,  крімбільшої свободи та інформованості, мало вактиві  вищий  культурний  рівень,талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей:  це  покоління  вважалоприродним своє право на розкутість, щирість  почуттів,  звернення  передусімдо внутрішнього світу  людини,  прагнуло  до  відновлення  чистої  естетики,культивувало красу, палко бажало  новизни  й  подолання  занедбаності  своєїкультури. В результаті  творчість  і  громадська  діяльність  шістдесятниківстали справжнім проривом у сформованій монолітній системі  заідеологізованоїкультури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського  та  ін.збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків  повернулицьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в  кінематографі    представлялиС.Параджанов,  Ю.Іллєнко,   Л.Осика.    Нові   імена,   ідеї   з'явилися   вгуманітарних    науках:     історії,     археології,     літературознавстві,мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До  нихгорнулися молоді вчені, вчителі, студентство.Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних  органів.  З початкуїї доводилося стримувати, оскільки вона не збігалося з віяннями  часу.  Втімдовго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня  1963  р.  у  Москвівідбулася  зустріч  М.Хрущова  з  мистецькою   інтелігенцією,   зміст   якоїпослужив „керівництвом до дії” для маси апаратників  усіх  рівнів.  Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х — початку 50-х рр.У пресі, на зборах творчих  спілок  почалося  цькування  шістдесятників.Першими пролунали звинувачення  у  „формалізмі”,  „космополітизмі”,  відходівід     „марксизмуленінізму”.     Словесні      атаки      супроводжувалисьадміністративними   заходамиБільшістьшістдесятників-поетів „першої  хвилі”  —  Л.Костенко,  І.Калинець,Г.Кириченко, В.Голобородько та ін. перестали  друкуватись  самепісля1963р.  Стали  забороняти,  а  то  й  просто  розганяти  літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що  таким  чиномвдасться підкорити їх, примусити  діяти  суто  за  законами  системи.  Протерезультат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить  швидкопереорієнтувалась” (серед таких  були  й  дуже  талановиті  люди)  і  сталаробити  те,  що  від  них  вимагалося,  частин

відійшла  від   громадськоїдіяльності і поринула у суто фахові проблеми.  Однак  певна  частина  новогопокоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на  приховану  абовідкриту конфронтацію з владою.Невід'ємною  частиною  суспільно-культурного  життя  України  у   першійполовині 60-х рр. став самвидав: ціла система  розповсюдження  не  визнаноїофіційно або забороненої літератури. Десятки літературних  і  публіцистичнихтворів, яким  був  перекритий  шлях  до  публікації  в  офіційних  виданнях. Статті підіймали найактуальніші та  найболючішіпроблеми сучасності: підлегле становище України  в  СРСР,  стан  українськоїмови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики  стала  свідченням  зародження  політичноїтечії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати  не  тількисуто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ  (тутактивно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М.  і  Б.Горині,І.Гельта ін.). Саме тут  писалися  й  передруковувалися  самвидавчі  статті,

самезвідси  вони  розповсюджувались  у  містах  України.  Це  були  головніосередки  духовної  опозиції  та  інакомислення.  У   цьому   ж   середовищівиношувалась ідея організації опозиційного руху.

25)Правозахисний рух в УРСР. УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС) - легальна загальнонаціональна організація партійного типу, заснована 1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконання Гельсінських угод. Збори прийняли Декларацію принципів (програму) та Статут УГС. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989). До Виконавчого комітету увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. У грудні 1989 Спілка конституювалася як федеративне об'єднання самоврядних правозахисних груп і організацій. Основним напрямом діяльності УГС проголосила захист національних прав, зокрема, права націй на самовизначення. Спілка виступала за перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачу влади від КПРС демократично обраним Радам народних депутатів. Згідно з програмою УГС політичні права громадян мали гарантуватися демократією з багатопартійною системою, а економічні - ринковою економікою.УГС виступала за надання українській мові статусу державної. Друкованим органом УГС став ж-л"Український вісник". 

Окрім Києва, прес-центри УГС створено у Москві та Львові. Закордонне представництво Української гельсінської групи перетворене у ЗП УГС, яке очолив Микола Руденко (емігрував до США в грудні 1987) і до якого входили Леонід Плющ та Надія Світлична. Представництва УГС були засновані у Прибалтиці й Москві. Поступово УГС перетворилася у вагому політичну силу. Члени Спілки брали активну участь у демократизації суспільства, створенні та організації діяльності неформальних об'єднань (Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Меморіал, Народний рух України, Всеукраїнске товариство репресованих), у формуванні незалежної преси, проведенні мітингів та робітничих страйків, легалізації УГКЦ. У вересні 1989 основна програмна вимога УГС щодо конфедеративного об'єднання незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу СРСР. У березні 1990 під час виборів 12 членів організації стали народними депутатами України, чимало - депутатами місцевих Рад. У сфері міжнародних стосунків УГС брала участь у проведенні нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР, у роботі з'їздів, конференцій дружніх партій, об'єднань, спілок; розширила контакти з опозицією Польщі, демократичними інституціями західних держав. У квітні 1990 УГС налічувала 2300 членів і мала свої філії та осередки в усіх областях України. Відіграючи роль політичної партії, УГС фактично започаткувала політичний плюралізм та багатопартійність в Україні. 29-30.4.1990 у Києві відбувся установчий з'їзд, який на базі УГС утворив Українську республіканську партію.

26. Релігійне дисидентство.
Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Релігійний опір прийняв форму петицій, протестів проти порушень свободи совісті і релігії, переконань та напівлегальної діяльності.
Намагання влади закрити 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350
греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.
У 1968—1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви.У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідьна це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

27. Курс на «перебудову».
Проголошений квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики. Це повністтю відносилось і до України. В республіці провідними галузями були вугільна, горнодобувна, металургійна, важке та електротехнічне машинобудування. Зокрема, УРСР, на
яку припадало до 3% території СРСР, добувалося близько половини союзного виробництва чавуну, 40% - сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60% -залізної руди, 20% - валового збору зерна, 50% - цукру та олії. Увугледобуванні, чорній металургії та машинобудуванні було зайнято 2/3 усіхпрацюючих у промисловому виробництві.
В Україні було побудовано і працювала велика кількість атомнихенергоблоків (до 40% загальносоюзної кількості). Частина АЕС(Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) працювали не для потребУкраїни, а виробляли електроенергію для соціалістичних європейських країн,що входили до Ради економічної взаємодопомоги.
В середині 80-х рр. Україна за темпами зростання загального обсягупродукції промисловості і валової продукції сільського господарства міцнозаймала 13 місце в СРСР. Тому і за темпами зростання виробленогонаціонального доходу вона посідала все те ж 13 місце. Таким чином їїекономіка поступово і неухильно втрачала динаміку свого розвитку.
Незважаючи на перебудову в Україні з 1989 р. припинилось зростаннянаціонального доходу, розпочався процес розбалансування економіки іспоживчого ринку, поглиблювалась безгосподарність. Все це привело добезконтрольного росту цін, загострення проблем забезпечення населенняпродовольством, товарами першої необхідності. Кризові явища в економіці, її загальний стан негативно відбивались на вирішенні соціальних питань, де поглиблились і ті негативні тенденції які виникли ще до перебудови. Характерним стає уповільнення темпів зростання реальних доходів. Якщо у
дев’ятій п’ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій – 17%, то водинадцятій – лише 14%. Зростає гострота житлової проблеми. За станом на 1 січня 1987 р. на обліку перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

28. Чорнобильська катастрофа
В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації і гуляння, які були присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення необхідністю запобігти паніці серед населення. Незважаючи на це, ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання. Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти (в зв'язку з повідомленнями з Швеції), але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза локалізована, хоча це було не так. Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію міста Прип'ять. Евакуація була запланована на 26 квітня, але вона була затримана за рішенням уряду СРСР та ЦК КПРС[21] і почалася лише 27 квітня 1986 року в 14:00. Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони[26]. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони

29. Самоорганізація, неформальні організації
Розвиток процесу самоорганізації суспільствіа розпочався з формування соціальної бази, що виявлялось у вигляді створення неформальних організацій. У 1987 році було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Луганськ). Більшість з них засуджували існуючий режим, гостро критикували безгосподарність, створювали поза цензурну пресу, само організовували мітинги, збори, демонстрації. Згодом виникла ідея створення масової громадсько-політичної організації. Під час мітингів 1988 року у Львові ця ідея отримала підтримку. Але сформувати демократичний фронт завадила жорстка протидія партійного керівництва. У 1989 році діяло вже понад 47 тисяч неформальних обєднань, які поклали в основу діяльності утвердження ідей демократії, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів.

30. Студентський рух
На зламі 1980-х – 1990-х років активно формується студентський рух. Це була одна з наймолодших верств населення, яка проводила мітинги і збори. Найяскравішою подією є так звана Революція на граніті – одна з найпотужніших та найяскравіших повстань за незалежність України. 2 жовтня 1990 року студенти поставили наметове містечко на Жовтневій площі у Києві і розпочали голодування. До перших ста студентів приєднались студенти київських, львівських, дніпропетровських навчальних закладів. Вони перекрили рух транспорту, оточили Верховну раду, захопили корпуси Київського університету. Після розмови зі студентами демонстративно здав свій квиток члена КПРС відомий письменник Олесь Гончар. Це був масовий рух за ідеї незалежності України. Під тиском напівпідпільних громадських організацій, які розбили намети на площі Жовтневої революції, влада надала студентам годину прямого телеефіру
на УТ-1. Молодь закликала однодумців до всеукраїнського страйку, і наступного дня до її акції протесту були готові долучитися не тільки вищі навчальні заклади, а й заводи і фабрики

31. Релігійний ренесанс. Боротьба за легалізацію УГКЦ та УАПЦ.

З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 - кардинал). Рух за легалізацію УГКЦ не припинявся від самого Львівського «собору» 1946 Та особливого розмаху він набув з початком реформ Михайла Горбачова.

У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні.

Каталізатором легалізації підпільної церкви стали перешкоди владних структур у відзначенні віруючими тисячолітнього ювілею хрещення в 1988 Власне тоді греко-католикам вдалося провести несанкціоновані владою масові богослужіння в Грушеві Львівської області і Зарваниці Тернопільської області. Це ще раз привернуло увагу антикомуністичної опозиції та широкої громадськості до проблеми дотримання прав віруючих на свободу віросповідання в СРСР. Відтак хвиля нових богослужінь релігійно-політичного характеру прокотилася багатьма населеними пунктами Львівщини, Івано-Франківщини і Тернопільщини. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.

Відродженню УГКЦ активно сприяли українські громадсько-політичні формування: Народний Рух України, Гельсінська спілка, Український Християнський демократичний фронт та ін. Перший збір Руху у вересні 1989, який об'єднав у своїх рядах близько 280 тис. членів, прийняв ухвалу «Про церкви в Україні».

32. Початок формування багатопартійної системи: проблеми, характерні риси, особливості.

В сучасному партійно-політичному спектрі України група дослідників виділяє 5 груп партійних орієнтацій, котрі впливають тепер і, напевне, в майбутньому впливатимуть на процес суспільно-політичної модернізації. До них належать: партії комуністичної орієнтації; партії соціал-демократичної орієнтації; партії центристської (ліберальної) орієнтації; партії консервативної орієнтації; селянські партії.

Можна сказати, що ренесанс української партійної системи бере свій початок із дисидентського руху. Більшість дослідників виділяє такі етапи становлення багатопартійної системи в Україні:

- допартійний етап, який тривав з весни 1988 р. до весни 1990 р. і на якому виникли політизовані й політичні організації;

- етап початкової багатопартійності, який відбувався з кінця 1990 р. до подій 19—24 серпня 1991.

- посткомуністичний етап, який тривав від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р. і відзначився принципово новими політичними і соціально-економічними умовами.

Досить важливо розглянути умови і фактори, що впливають на становлення партійної системи України. Серед них виділяються:

- посткомуністичний, посттоталітарний характер українського суспільства, який обумовлює посткомуністичні складові в політичній культурі й масовій суспільній свідомості країни;

- перехідний характер економіки, що відбувається в кризових умовах падіння життєвого рівня більшості населення, соціальної і
політичної поляризації суспільства, криміналізації економіки і політики;

-  зрощування економічної і політичної еліти, що призводить до посилення впливу різноманітних економічних структур на процес виникнення і діяльність політичних партій;

-  недовіра до політичних партій як до суб'єктів політики;

- недостатня виразність у суспільній свідомості базових цінностей, сформульованих у Конституції України.

Характерною ознакою функціонування партійної системи Україні є те, що тут ідеологічні відмінності накладаються і тісно переплітаються з регіональними, національними, соціальними, професійними та іншими. Слід зазначити, що поляризація українського суспільства як за національною, так і за соціальною ознакою є головною перешкодою формування впливових центристських партій в Україні. Більше того, навіть ті партії, які проголошують себе "центристськими" є такими не завжди. Дуже часто трапляється невідповідність назви та діяльності партії, її політичній платформі.
На сучасному етапі можна виділити такі характерні риси розвитку багатопартійності в Україні: 
- мультипартійність, 
- нечисельність партійних рядів, 
- невизначеність соціальної бази, 
- більшість партій створювалося не на основі консолідації навколо ідеї, 
- локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції, 
- порівняно чітка географічна зорієнтованістьпартій. 

33. Спроба державного перевороту в СрСР у серпні 1991 року. Проголошення Української незалежної держави.

У 1989—1990 pp. в СРСР поряд з проблемами соціально-економічного характеру з усією гостротою постало питання зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні одночасно із загальносоюзним референдумом Верховна Рада запропонувала жителям республіки відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?".

Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (голосувалися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після референдуму розпочався так званий "Новоогарьовський процес" — переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М. С. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР. Але тут втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого ввійшли 8 чоловік. Серед них: віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ГКЧП заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. М. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. На місця секретаріатом ЦК була надіслана шифрограма, в якій схвально оцінювався переворот і пропонувалося парткомам "організувати" підтримку дій ГКЧП.

Присланий в Україну генерал Варенніков заявив, що в разі непідтримки рішень ГКЧП, проти проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. М. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де більшість була з представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. М. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією спроб дати належну оцінку дій ГКЧП, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. "

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава —Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

34. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. Вибори Президента України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994).

35. Біловезька угода. Утворення СНД.

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Зауважимо, що головними полюсами СНД, як передбачав професор університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики президента Б. Клінтона М.Мандельбаум, стали Росія й Україна.
Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ "Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав". По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю "зону інтересів" мали розуміти не лише "треті країни", а й міжнародні організації. Президент України Л.Кучма, перебуваючи з візитом в Аргентині у жовтні 1995 р., так оцінив указ Б. Єльцина: "Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій".
Навряд чи можна погодитись з твердженням деяких політологів, що значення СНД для України після "розлучення" республік вичерпалось і лише небажання загострювати відносини з Росією та сподівання на російську допомогу у розв'язанні особистих проблем змушують українських діячів толерантно ставитись до Співдружності.
Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України "З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав "на державне утворення із своїми органами влади і управління" і "надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".
Заява Верховної Ради України зобов'язувала керуватися нею у діяльності всі структурні ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. її значення для подальшої позиції України у Співдружності було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.
Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про основні напрями зовнішньої політики України", що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини. Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі - координуючі інститути. Наприкінці 1996 р. їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. Зараз у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується в проектах тексту декларацій. У квітні 1999 р. на зустрічі лідерів країн
Співдружності в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД. Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що перебував в Мінську і апарату секретаріату в Москві. Було створено Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна чисельність працівників органів СНД становила 710 осіб.
За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

36. Міжнародні відносини незалежної України на початку 90-х років

Україназаймає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД.2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" .Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.-В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України. У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежнсті в обмін на ліквідацію ядерної зброї.Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України - це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Дляконтролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України. Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС.

37. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 року.

Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні. Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,' Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами. З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". 11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу. Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. 28 червня 1996 р. - прийнято Конституцію України

Основні етапи конституційного процесу в Україні

Жовтень 1990 р.   Утворення Конституційної комісії

Червень 1991 р.    Схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України

Липень 1992 р.      Винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України

Жовтень 1993 р.   Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України

Листопад 1994 р.   Утворення нової Конституційної комісії (очолили Л. Кучма та О. Мороз)

8 червня 1995 р.    Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України

20 березня 1996 р.                Винесення на розгляд Верховної Ради України проекту нової Конституції України

28 червня 1996 р.  Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституції України

16 квітня 2000 р.   Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції

Осінь 2003 — весна—осінь 2004 р.   Спроби ВРУ затвердити зміни до Конституції України

8 грудня 2004 р.    Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади.

38. Політичний розвиток України в період президентства Л. Кравчука.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, що вразила радянське суспільство, розвалився Радянський Союз. За цих обставин 24 серпня 1991 року Верховна Рада України приймає історичний документ – Акт проголошення державної незалежності України. Що був ухвалений переважною більшістю населення на Всеукраїнському референдумі 1 грудня цього ж року. У цей день також відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що він послідовно реалізував ідею незалежності України і очолив здійснення процесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України. Після цього почалася розбудова України як незалежної держави. Була введена нова державна символіка і атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн „Ще не вмерла Україна” (автор музики – М. Вербицький). Державний прапор синьо-жовтий; у лютому 1992 р. – малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом великого Державного герба. Соціально-економічна та політична ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія ввела і нав'язала Україні лібералізацію (фактично — адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р. Уряд не захистив республіку від експансії грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР. Запровадження з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання лише незначною мірою пом'якшило ситуацію. Здобуття політичної незалежності України створило умови для досягнення нею економічного суверенітету, переходу до ринкових відносин, а отже, вивільнення продуктивного і творчого потенціалу народу. Але відсутність концепції економічного розвитку країни унеможливлювала швидкий вихід з кризи. Спробою розробити таку концепцію стали "Основи національної економічної політики України", запропоновані Президентом і схвалені Верховною Радою 24 березня 1992 р. Серед головних засад цього документа зауважимо такі: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору (вийшли 16 листопада 1992 р.), приватизація і демонополізація, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Доручення Президента України Кабінету Міністрів щодо розробки до середини травня того ж року законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було виконане. Натомість у вересні уряд Фокіна оприлюднив план дій, який фактично передбачав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. До цього кроку уряд старанно підготувався, збільшивши лише 1991 р. апарат управління на 13,2%. Антиринкова політика виконавчої влади викликала рішучий опір демократичних сил і зумовила падіння Кабінету Фокіна.Зростання "лібералізованих" цін коливалося в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від "лібералізації" малозабезпечені верстви. Уряд запровадив індексацію зарплати та інших виплат.Україна створила власні збройні сили, були сформовані інститути влади. Разом з тим у 1992-1994 рр. політична ситуація у країні була досить гострою. Погіршувалося соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювалися прем’єр-міністри, йшла боротьба за владу між Президентом Л. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала. Суперники обвинувачували один одного у погіршенні соціально-економічного становища. У цій ситуації Президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження і провести нові вибори. У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради України. У результаті виборів значну частину місць дістали комуністи та соціалісти. Головою Верховної Ради було обрано соціаліста О. Мороза. У червні-липні відбулися вибори Президента України. Основна боротьба розгорнулася між Л. Кучмою та Л. Кравчуком. У другому турі переміг Л. Кучма (52% голосів), який і став Президентом України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, поліпшення відносин з Росією та країнами СНД.

Режим Л. Кравчука називають в народі „воровським", а режим Л. Кучми - „ментовським." Обидва ці режими продемонстрували повну відсутність компетентної адміністрації. За Кравчука прийшли до занепаду цілі галузі промисловості: варто згадати лише про знищення одного з найбагатших і найпотужніших морських підприємств СНД - Чорноморське морське пароплавство.Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади.

39. Політичні партії в незалежній Україні.

Політична партія – громадсько-політична і ідеологічна організація первних суспільних верств і груп, яка має чітку структуру і веде боротьбу за завоювання, розподіл і утримання політичної влади або ж в будь-який інший спосіб чинить вплив на неї.

В Україні на початку 90-х років склалася прийнятна ситуація для формування багатопартійності. Основними партіями, які мали і мають змогу чинити безпосередній вплив на владу в Україні є (порядок партій йде від лівих до правих за часом іх створення):

Комуністична партія України

Відновлювальний з'їзд КПУ відбувся у червні 1993 року, зареєстровано партію 5 жовтня 1993 року. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано Петра Симоненка. Партія швидко стала домінуючою на лівому ідеологічному фланзі, оскільки за своєю програмною та ідеологічною сутністю претендувала на статус носія усіх позитивів СРСР і охоплювала як ностальгуючий, так і протестний електорат.

Соціалістична партія України

Саме соціалістична ідеологія акумулювала позитив лівої ідеології, такої звичної для пострадянського виборця, після заборони дискредитованої на початку 90-х Комуністичної партії. Партія швидко знайшла свій електоральний сегмент. Протягом 1991-1992 рр. завершився процес створення обласних партійних організацій.

Прогресивна соціалістична партія України Оргкомітет ПСПУ був створений у лютому 1996 року з ініціативи виключених з СПУ за критику Олександра Мороза Н.Вітренко і В.Марченка.

Соціал-демократична партія України (об'єднана) СДПУ(о) заснована у травні 1990 року під назвою Соціал-демократична партія України (СДПУ) як правонаступниця українських соціал-демократичних партій - УСДРП, УСДП, УСРП та УСП, які представляли інтереси України в Соцінтерні до 1976 року. На з'їзді у жовтні 1998 року головою Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) обрано Віктора Медведчука.

Партія зелених України

Партія зелених України була створена восени 1990 року, 30 вересня відбувся її перший установчий з'їзд. Ініціатором створення партії стала група активістів Всеукраїнської екологічної асоціації "Зелений світ" (асоціація була створена в 1987 році і продовжує працювати й сьогодні). Зареєстровано партію 24 травня 1991 року. 9 жовтня 1992 року на ІІІ з'їзді ПЗУ головою Партії зелених України обирають Віталія Кононова

Народна партія (попередні назви: Народна аграрна партія України;
Аграрна партія України)

Історія НП починається з Аграрної партії України. У листопаді 1996 року Президія Всеукраїнської ради колективних сільськогосподарських підприємств сформувала ініціативну групу зі створення нової партії, яка б представляла їх інтереси. У грудні 1996 в Києві відбувся установчий з'їзд АПУ. Головою АПУ було обрано віце-премєра України М.Зубця.

Народно-демократична партія

Народно-демократична партія - політична партія центристського спрямування, яка була створена в Києві 24 лютого 1996 року. Очолив НДП Анатолій Матвієнко.

Партія промисловців і підприємців України

Ідея створення партії, що захищала б інтереси підприємницького сектора, належала Українському союзу промисловців і підприємців. Установчий з'їзд Партії промисловців і підприємців України - ПППУ відбувся у Києві 9 лютого 2000 року. Тоді ж головою партію було обраного Анатолія Кінаха.

Політична партія "Трудова Україна"

Установчий з'їзд партії відбувся 19 травня 2000 року в Києві. Офіційно партію зареєстровано 21 червня 2000 року. Головою партії обрано Ігоря Шарова. У листопаді на черговому з'їзді головою партії було обрано Сергія Тигіпка замість Шарова, який подав відповідну заяву.

Партія регіонів

Позицію партії у Верховній Раді України представляла депутатська група "Відродження регіонів", програма діяльності якої була співзвучна із стратегічними принципами ПРВУ. Головою партії в 1999 р. було обрано Володимира Рибака.

"Народний союз Наша Україна"

Партія "Народний союз "Наша Україна" створена на вимогу чинного Президента Віктора Ющенка після його перемоги на президентських виборах 2004-2005. На той час блок став широким об'єднанням правоцентристських партій на чолі з харизматичним лідером Віктором Ющенком. До його складу увійшли такі політичні сили: Конгрес українських націоналістів, Ліберальна партія України, Молодіжна партія України, Партія "Реформи і порядок", Партія "Солідарність", Партія Християнсько-народний союз, Політична партія "Вперед, Україно!", Республіканська християнська партія, НРУ, Рух (Український народний рух).

Народний Рух України

Історію партія веде ще 1989 року, від заснування опозиційної до комуністичного режиму громадсько-політичної організації "Народний Рух України за перебудову". У Народному русі об'єдналися люди різних політичних переконань від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Зареєстрований як партія 9 лютого 1990 р., НРУ досягнув значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію "Народна рада". Головним завданням НРУ було визначено досягнення незалежності України.  Головою спочатку був Іван Драч, з 1992 - В'ячеслав Чорновіл.

Українська республіканська партія "Собор"

Партія утворилася з кількох політичних сил. Почалося все з Української Гельсинської спілки. 29-30 квітня 1990 року на базі УГС було створено Українську республіканську партію. Головою партії обрано Л.Лук'яненка.

Українська народна партія

Оскільки органи юстиції, а згодом і кілька судових інстанцій включно з Верховним Судом відхилили претензії Юрія Костенка на бренд НРУ і в результаті легітимним був визнаний тільки НРУ на чолі з Геннадієм Удовенком. Тому лідер відколотої частини Руху Юрій Костенко був змушений балотуватися на президентських виборах 1999 як незалежний кандидат і створювати нову партію - Український народний рух.

Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина"

"Батьківщина" була зареєстрована у вересні 1999 року. Її лідер Юлія Тимошенко.

Всеукраїнська політична партія "БРАТСТВО"

Партія "Братство" - політичний проект Дмитра Корчинського.

40. Парламентські й президентські вибори в Україні 1994р.

26 червня 1994р. в Україні відбулися перший тур президентських виборів та місцеві вибори, після яких нерестами існувати місцеві державні адміністрації. На другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. зазнав поразки і тогочасний лідер.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. — лише 11, з яких 7 (Л.Кравчук, В.Бабич, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України. 26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбіль-шу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л.М.Кравчук (37,68%) та Л.Д.Кучма (31,25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л.Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л.Кучми йпривітали суперників із перемогою. За Л.Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л.Кравчука —45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. На парламентських виборах 1994 р. до Верховної Ради України було обрано 14 представників СПУ (згодом за підтримки СПУ до парламенту було дообрано ще й Наталію Вітренко). У травні 1994 р. Олександр Мороз став головою Верховної Ради. Його кандидатура була висунута на президентських виборах того ж року, у першому турі яких Мороз набрав 13.04% голосів (3 місце).

На виборах 1994 року, що відбувалися за мажоритарним принципом, від КПУ до парламенту потрапив 91 депутат.

Першими дійсно багатопартійними були дострокові парламентські вибори 1994 р. Вибори 1994 р. проходили за мажоритарною системою абсолютної більшості при мінімальній явці 50%. У парламенті виявилися заповненими лише 405 місць із 450, передбачених Конституцією. Це свідчило про те, що партійна система, що складалася, не відповідала політичній ситуації і процесу активного розвитку партій, викликаного існуючим плюралізмом українського суспільства. В 1994 р. на Україні діяли 30 зареєстрованих партій, 14 одержали депутатські мандати.У складі парламенту лівим партіям належало 30,61% депутатських мандатів, правим - 9,13%, а центристам - 4,19%. Найбільшого успіху ліві партії (КПУ, СПУ) домоглися на сході й на півдні країни. У центральних районах й особливо на заході вони мали значно менший успіх, а переможцями там виявилися праві й правоцентристські партії. Але у парламенті жодна з політичних сил не мала необхідний потенціал для формування стійкої більшості.Партія   Кількість депутатів

Комуністична партія України (КПУ) 90           

Народний Рух України (НРУ)            20

Селянская партія України (СелПУ)   19

Соціалістична партія України (СПУ)15            

Українська республіканська партія (УРП)11   

Партія праці (ПТ) 5

Конгрес українських націоналістів (КУН) 5    

41. вибори до ВРУ 1998 та вибори президента 1999. На виборах 1998 року Комуністична партія України очолила партійний список пропорційної частини виборів, здобувши 24,65% голосів і відповідно 84 депутатських крісла і знову сформувала найбільшу фракцію в парламенті. Головним політичним опонентом КПУ був Народний рух України.Для участі у виборах до Верховної Ради 1998 СПУ створила спільний блок з СелПУ під назвою Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України "За правду, за народ, за Україну!", який отримав 3 місце, поступившися КПУ та Народному руху, отримавши 8.55% голосів виборців. Блок СПУ-СелПУ виборов 35 депутатських крісел, з них 6 в одномандатних округах. У Верховній Раді блок утворив фракцію Соціалістичної і Селянської партій України Лівий центр.ПСПУ 1998 року. Було погоджено принципи формування партійних списків кандидатів від ПСПУ ), Робітничої партії України (, Партії пенсіонерів України ). Фактично це був блок партій, але він мав назву - Прогресивна соціалістична партія України. На виборах ПСПУ здобула 7 місце у списку партій, які потрапили до парламенту. СДП(о) На виборах до Верховної Ради 1998 року в пропорційній частині виборів партія зайняла 8 місце серед блоків і партійПЗУ Голова партії Віталій Кононов балотувався на президентських виборах 1999 року, де зайняв 11 місце,АПУ На виборах до Верховної Ради партія зайняла 9 місце у списку партійНДП На виборах у Верховну Раду в 1998 році партія йшла самостійно. Вона отримала (5,01%) голосів і 17 мандатів за партійним списком, ще шість кандидатів партії були обрані в одномандатних виборчих округах. На виборах 1998 року НРУ зайняв друге місце після КПУ, здобувши 9,4% голосів і відповідно 32 місця у парламенті. Вибори президента.Треті Вибори Президента України відбулись у 1999 році (31 жовтня - перший тур і 14 листопада - другий тур). Підготовка до виборів розпочалася задовго до початку виборчої кампанії. 25 березня 1999 "випадково" загинув лідер НРУ В.Чорновіл.Починаючи з літа 1999 року, навколо виборів точилася гостра боротьба. Чотири кандидати — Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник та Олександр Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України Петра Симоненка.У першому турі виборів впевнену перемогу здобув Леонід Кучма, але йому не вдалося набрати 50% голосів виборців. На 14 листопада було призначено 2 тур виборів. Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка — близько 38%. З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях — на Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до 73 % виборців. З помітною перевагою він переміг Петра Симоненка також у Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одеській областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині.Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

42.Політична опозиція за часів Кучми. Леонід Кучма демонстрував уміння боротися за владу, застосовуючи надзвичайні засоби. Кабмін під керівництвом Л.Кучми (1992-1993 рр.) мав не лише виконавчі, але й законодавчі (“декретотворчі”) функції. Та навіть у цій надзвичайності проглядалися половинчасті ходи. Кабмін Л.Кучми зустрівся із колапсом системи виконання рішень і сам продемонстрував чимало “школярських” кроків. Опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку Президента. Зате президентське оточення (зокрема глави адміністрацій Дмитро Табачник, частково, в силу службових обов’язків, Євген Кушн Кушнарьов та Володимир Литвин) принаймні намагалося прораховувати рух опозиційного тіла і при можливості його розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестав бути Народний Рух України, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектру. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою чинному Президентові на виборах 1999 р. Засоби впливу опозиції на Президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий цивілізований баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах могутнього тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це може бути або парламентська республіка (за молдовським сценарієм, що малоймовірно), або ж модерна авторитарна президентська республіка (сценаріїв кілька, й немає потреби на них зупинятися). Станом на 2000 рік поразка представницької влади ставала дедалі доконанішим фактом. Відтермінувати цю поразку вдалося лише завдяки “справі Георгія Ґонґадзе”.Неприязнь Президента до опозиції, і навпаки, є вже радше генетичною. Слід, однак, розрізняти опозицію награну, традиційно-аксесуарну, що її демонструє лідер комуністів Петро Симоненко, і опозицію, побудовану на психологічному неприйнятті всього, що йде з вуст Президента. Таку, наприклад, неодноразово упродовж 1999 р. демонстрував голова Української народної партії “Собор” Анатолій Матвієнко. З початком авдіо-відеокасетного скандалу в Україні її найбільш промовисто уособлюють лідер партії “Батьківщина” колишня віце-прем’єр-міністр в Уряді Ющенка Юлія Тимошенко та лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз. І це не лише два різних опозиційних стилі. Опозиція П.Симоненка – протегована режимом, це “дар богів Олімпу”, усвідомлений та прийнятий лідером комуністів. Опозиція Ю.Тимошенко, О.Мороза, А.Матвієнка, Т.Стецьківа й інших є наслідком деформації політичної системи, що вибудовується довкола Президента. Нічого дивуватися, система може давати кадрові збої. Леонід Кучма не ставить знаку рівности між прихильником незалежности України та опозицією. Відтак опозиція апріорі розглядається ним як все ще позасистемне явище.

43. Діяльність верховної ради україни у 1994-2002 роках.
Навесні 1994 р. у зв'язку із загостренням внутріполітичної ситуації в країні були проведені дострокові вибори до парламенту - Верховної Ради України (ВРУ). Більшість у новоствореній ВРУ зайняли представники лівих сил: фракція комуністів склала 84 депутати, соціалістична партія України (СПУ) - 25, «Аграрники України» - 26 тощо. Головою ВРУ обрано лідера СПУ О. Мороза. Протистояння між гілками законодавчої і виконавчої влади особливо загострилися в 1995 р. Ліва більшість депутатів намагалася призупинити хід економічних реформ, припинити приватизацію в країні, пропонувала повернутися до комуністичних порядків. Як вихід з політичної кризи між ВРУ та Президентом було укладено Конституційну угоду {червень 1995 p.), що діяла до прийняття Конституції України. Впродовж 1994-1998 pp. було прийнято близько 3 тис. законодавчих актів, проте вони не змінили економічну ситуацію країни на краще. Більшість з них були економічно не обґрунтованими. Недотримання принципу поділу функцій влади в перші роки незалежності Української держави зумовило затяжну політичну кризу, яка знайшла принаймні часткове розв'язання в Конституційному договорі між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", який було підписано 8 червня 1995 р. (так звана "мала конституція"). Використання законодавчою та виконавчою гілками влади Конституційного договору з метою виходу з кризової ситуації стало чи не єдиним конструктивним політичним рішенням, яке могло гарантувати легітимність і стабільність державної влади

.
44. Парламементські  вибори 2002 року. Українські парламентські вибори 2002 року відбулися 31 березня. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано в одномандатних округах. Прохідний бар'єр для партій і блоків складав 4 %. У мажоритарних округах діяла система відносної більшості.З 33-х політичних партій і блоків, які брали участь у виборах, 6 партій пройшли встановлений 4 % бар'єр і зарезервували місця у парламенті:Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» 23,57 % Комуністична партія України 19,98 % За єдину Україну! 11,77 % Блок Юлії Тимошенко 7,26 % Соціалістична партія України 6,87 % Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27 % При цьому західні області та північні області віддали перевагу блоку Наша Україна, Південні та східні регіони — Комуністичній партії України, Донецька область віддала перевагу блоку За єдину Україну!, Соціалісти мали перевагу у ряді районів Полтавської та Черкаської областей.Реформатори на чолі з Ющенком отримали очевидну більшість, набравши близько 24% голосів виборців і залишивши позаду комуністів (20,5%) та виборчий блок "За єдину Україну!", який підтримує український президент Леонід Кучма.Новим явищем стала активна роль, яку зіграла в передвиборній кампанії Росія. Провідні російські політики заявляли про свою підтримку пропрезидентського союзу. Інші впадали в стару радянську риторику, чіпляючи на блок Ющенка ярлики націоналістів, пов'язаних зі злочинами, скоєними в роки Другої світової війни. Більш доречним було б звинувачення в "космополітизмі".
45.президенські вибори 2004 року. Для участі в президентській кампанії зареєстровано 26 кандидатів. Під час передвиборчої кампанії один з основних претендентів на посаду президента, опозиційний кандидат Віктор Ющенко, неодноразово заявляв про факти стеження за ним та замаху на його життя. 10 вересня 2004 року, після кількаденного перебування під спостереженням українських лікарів, Віктор Ющенко у важкому стані був госпіталізований. Після його повернення в Україну, було висунуто версію про отруєння. Генеральна прокуратура України, порушила кримінальну справу замах на життя кандидата у Президенти. Перший тур 31 жовтня 2004
10 листопада 2004 — Центрвиборчком оголосив остаточні результати виборів: Віктор Ющенко набрав 11 125 395 голосів, (39,87 %).   Віктор Янукович набрав 10 969 579 голосів, (39,32 %).  Олександр Мороз набрав 5,81 % Петро Симоненко — 4,97 %. Цей день був останнім терміном, передбаченим законодавством для оголошення остаточних результатів виборів. Існує думка, що ЦВК спеціально зволікала, намагаючися якимось чином знівелювати той успішний для опозиції факт, що Ющенко опинився на першому місці.
Другий тур 21 листопада 2004 24 листопада — ЦВК оголосив результати виборів: Віктор Ющенко — 46,69 % голосів; Віктор Янукович — 49,42 % голосів. Значна частина народу України, уряди Канади, США та багатьох країн Європи не визнали ці результати. Натомість керівництво Росії заявило про своє визнання таких результатів. 11 грудня австрійська клініка «Рудольфінерхауз», куди лідер української опозиції Віктор Ющенко був госпіталізований, офіційно заявила, що політик був отруєний діоксинами. Переголосування другого туру 26 грудня 2004 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними, у зв'язку з численними системними порушеннями на користь Віктора Януковича. Суд вирішив призначити переголосування другого туру на 26 грудня 2004 року. Під час цього переголосування більшість голосів, за висновками ЦВК (склад якої було змінено), отримав Віктор Ющенко.Передвиборчий штаб Віктора Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, ініціював новий судовий позов. 20 січня 2005 року Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата у Президенти Віктора Януковича, за відсутністю доказів, і розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента. У той же день ЦВК офіційно оприлюднила у пресі результати переголосування: Віктор Ющенко — 51,99 % голосів; Віктор Янукович — 44,20 % голосів. 23 січня 2005 — Інавгурація президента Ющенка.

46. Внутрішня та зовнішня політика України в період президентства В. Ющенко(23 січня 2005- 25 лютого 2010)

Зовнішня політика.

Оголошено євроінтеграцію - зближення з НАТО і Євросоюзом. Одночасно відбувався поступовий відхід від ідеї економічної інтеграції в рамках пострадянського простору, що супроводжувався загостренням розбіжностей в економічній та політичній сфері з Росією.

 21 лютого 2005  рокуУкраїна і Євросоюз підписали трирічний план дій з наближення України до стандартів європейських країн.  Зокрема, цим документом було передбачено також вступ до СОТ,що Україні таки вдалося зробити не без чималих зусиль Ющенка 16 травня 2008 року.

Цього ж року Євросоюз заявив про те,що визнає Україну країною з ринковою економікою .

25 лютого 2010 в резолюції Європарламенту щодо України з’явився пункт про можливість Києва запитати членство в Європейському Союзі.

Під час першого офіційного візиту президента Віктора Ющенка в США президент Джордж Буш заявив, що є прихильником ідеї членства України в НАТО. Відтак, Вашингтон підтримав пропозицію про початок інтенсивного діалогу про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО.

Він зробив чимало кроків,однак в зовнішній політиці України також залишалось чимало проблем. Насамперед це стосується відносин з Росією. Хоча стосунки  з Росією формально залишалися добрими, реально Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («Газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).

Сам Ющенко відзначав три проблеми ,які є в Москви і Києва: Чорноморський флот РФ, питання кордонів і розвиток співпраці в енергетичній сфері. Що ж до Чорноморського флоту, дехто з політиків вважав,що перебування в Криму Чорноморського флоту (ЧФ) заважає європейської інтеграції України. Відтак,Ющенко заявив про перегляд  статусу Чорноморського флоту Росії в Севастополі.

Плюсом взаємовідносин з сусідською Росією є те,що було встановлено безвізовий режим для підтримки наших взаємних зв’язків.

Також варто додати,що саме за президентства Ющенка Україну було вибрано як країну для проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року.

Внутрішня.

Діяльність Ющенка як Президента України є досить суперечливою. Варто відзначити, що за його сприяння завдяки  розсекреченню конфіденційних архівів КДБ,світ та міжнародна спільнота  таки визнали Голодомор 1930-их років. Ним було створено проект,спрямований на вирішення найболючіших проблем багатодітних сімей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Проект передбачав благодійництво на підтримку багатодітних родин. Таку ініціативу президента підтримав  великий бізнес: бізнесмени Віктор Пінчук та Рінат Ахметов. 2008-й рік Віктор Ющенко оголосив Роком усиновлення.

Також Ющенко намагався вирішити проблему забезпечення громадян доступним житлом.

Крім цього,  в рамках антикорупційних заходів  було  запроваджено об’єктивне тестування абітурієнтів при вступі до усіх вищих навчальних закладів з метою боротьби із корупцією у закладах освіти. Організація “Міжнародна прозорість” (Тренсперенсі Інтернешенел) визнала, що корупція в Україні зменшилася і за цими показниками ми піднялися із 122-го місця у світі у 2004 році на 99-е місце у 2006 році.

Ще одним досягненням є зменшення строків проходження обов’язкової військової служби в армії з 2 років до 1 року та 18 місяців для військово-морського флоту (та 9 місяців для випускників вузів).

Однак Ющенко не зміг припинити розбрат у стані своїх партнерів по Помаранчевій Революції .Багато виборців,що віддали свій голос за нього,були розчаровані,адже ,незважаючи на передвиборчі обіцянки Ющенка,бандити так і не опинилися за гратами.

47. Загострення українсько-російських взаємин. Газова криза в Україні.

Під час правління Віктора Ющенка відбувався поступовий відхід від ідеї економічної інтеграції в рамках пострадянського простору, це супроводжувалось загостренням розбіжностей в економічній та політичній сфері з Росією. Хоча відносини з Росією формально залишалися добрими, реально Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («Газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).

 Сам  Ющенко зазначив такі основні проблеми  Москви та Києва: Чорноморський флот РФ, питання кордонів і розвиток співпраці в енергетичній сфері.

Найгострішою виявилась «газова» проблема. ініціатором "газової атаки" є, безперечно, Росія.  Стратегічна метою Росії - контроль над газотранспортною системою України.

Російська сторона неодноразова заявляла про не надійність України в якості транзитера, апелюючи при цьому до представників ЄС. Негативно було зустрінуто, з боку РФ, бажання Києва підняти плату за транзит російського газу та базування ЧФ РФ. Попри декларування бажання про відмову від посередницької схеми транспортування газу, РФ на практиці нічого для цього не здійснювала. Президентам тоді вдалося запобігти газовій війні, а «Газпром» не став виконувати погрозу скоротити поставки газу на Україну на 25%, все ж вже тоді було помітно бажання РФ йти на радикальні кроки, а розбіжності з питаннь ціни за транзит та посередників нікуди не поділися. Це вплинуло на те, що (3 березня 2008) «Газпром» зменшив обсяг газу, який поставлявся на Україну, проблему тимчасово зам’яли, але вона перейшла на рівень «в’ялотекучесті».

 Згодом «Газпром» пригрозив Україні не відключенням газу, а Стокгольмським арбітражним судом. Тоді Д. Мєдвєдев наказав «Газпрому», повернути 2,4 млрд дол. боргу України за газ. Україна  не визнала його в повній мірі. Україну назвали ненадійним транзитером.Було здійснено інформаційну кампанію по дискредитації України в очах світового співтовариства .Відтак,голова ради директорів «Газпрому» у посланні керівникам європейських країн заявив, що через дії України Європа може відчути недостачу газу.

Натомість українська влада не продемонструвала ефективності, що загалом і впливає на те, що Київ програє по всім фронтам, в тому числі і інформаційному.

Газові суперечки стали наслідком до кінця невирішених проблем в українсько-російських відносинах. І хоча попри погрози РФ не вийшла з Договору про дружбу, співробітництво й партнерство з Україною. Певним чином напруженість вплинула на те, що Москва посилила торговельні війни з Україна.

Невирішеність «газових» суперечок була викликана перманентною внутрішньополітичною кризою в Україні та наявністю проросійських за своєю сутністю політичних сил у Верховній Раді України. Ще однією причиною можна вважати політичну та економічну не готовність української сторони до підвищення ціни на газ. Відзначимо,що не без миттєвих заслуг Президента Ющенка проходив газовий кризис в Європі і Україні. Він погодився на перемир'я в міжусобній політичній війні з Тимошенко. Нежорстка позиція Президента України стала однією з складових повального програшу нашої держави в газовому конфлікті. Але ще раз зауважу-взагалі без позиції Президента, Україна програла б ще безславніше по-голодоморському.

Газ Україні необхідний, тому потрібно досягати розумного компромісу. Попри той факт, що через територію України щорічно поставляємо в Європу близько 120 млрд. кубометрів газу, акцент повинен бути не на звинуваченнях РФ, а на відповідних домовленостях і ефективних перемовниках.

48. Парламентські вибори в Україні 2006, 2007 року.

Парла́ментські ви́бори в Украї́ні 2006 — чергові вибори до Верховної Ради України, що відбулися 26 березня 2006 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі.  вперше в історії незалежної України відбулися парламентські вибори за пропорційною системою. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Виборча кампанія офіційно почалася 7 липня 2005 року, і з 26 листопада по 31 грудня 2005 року проходило висування та реєстрація кандидатів у депутати. Оголошення офіційних результатів відбулося 27 квітня 2006.

Вибори 2006 року виявилися рекордними за кількістю партій і блоків, що взяли участь. Виборчий бюлетень був 80 см завдовжки і включив 45 претендентів. Серед яких Блок Юлії Тимошенко, Партія регіонів,  Народний блок Литвина, Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція»,Народний союз «Наша Україна», ВО «Свобода, Соціалістична партія України, Комуністична партія України.

Згідно з офіційними результатам, у Верховну раду V скликання пройшли:

Партія регіонів (186 мандатів),Блок Юлії Тимошенко (129),Народний союз «Наша Україна» (81)

Соціалістична партія України (33),Комуністична партія України (21).

Одним із найпомітніших результатів парламентських виборів 2006 року є чітка асоціація основних партій і блоків-переможців із певними регіонами. Так, на виборах народних депутатів України виборці Заходу країни в середньому по 20-30% голосів віддали Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і «Нашій Україні» (НУ), Півночі, і Центру – 30-40% БЮТ, 10-20% НУ, натомість Сходу і Півдня – 40-70% Партії регіонів (ПР).

В березні 2006 року, на парламентських виборах у кожній з областей північно-західної частини більшість знову проголосувала за «помаранчевих» (партії і блоки, що підтримували у 2004 році В. Ющенка), а у південно-східній частині – за «біло-синіх» (партії і блоки, що у 2004 році підтримували В. Януковича). При цьому партія президента В.Ющенка «Наша Україна» змогла зберегти свої позиції лише в Галичині й Закарпатті, інші західні й центральні регіони підтримали на виборах Юлію Тимошенко.

Парламентські вибори 2006 року в Україні, за оцінками міжнародних експертів, стали найдорожчими в Європі, їхні витрати тільки на пряму рекламу становлять близько мільярда доларів США, хоча результати перегонів були, очевидно, відомі замовникам задовго до їх завершення. Десятки мільйонів доларів США витратила кожна з партій-замовників для надання перегонам вигляду «чесних змагань».

Парламентські вибори в Україні 2007 .

 Ці парламентські вибори відбулися 30 вересня 2007 року за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду (парламент) України та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007, проте вони були перенесені,оскільки парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Віктор Ющенко підписав указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної ради» внаслідок парламентської кризи 2007 року та загрози появи конституційної більшості.

Врешті-решт було досягнуто домовленості між основними політичними силами, внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому причиною їх призначення оголошувалося припинення існування Верховної Ради, внаслідок відсутності в ній 1/3 депутатів від конституційного складу: опозиційні депутати спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження.

У виборчих перегонах 2007 року брали участь 20 політичних партій і передвиборчих блоків. Це найнижчий показник за останні декілька виборів. Серед зареєстрованих політичних партій та блоків «Блок Юлії Тимошенко», «Блок Литвина», Партія регіонів, Комуністична партія України Всеукраїнське об'єднання «Свобода», Блок «Наша Україна – Народна самооборона»

Виборча кампанія була дуже короткою, а тому дуже напруженою. Під час перегонів постійно звучали звинувачення партій і блоків на адресу один одного [Джерело?]. На передвиборчу кампанію всіма учасниками було витрачено близько півмільярда гривень. Найбільше на телерекламу витратила Партія регіонів.

Результати виборів  було оприлюднили 15 жовтня 2007 року: Партія регіонів - 34,37%, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) – 30,71%, Блок «Наша Україна - Народна Самооборона» (НУНС) –  14,15%, Комуністична партія України (КПУ) – 5,39%, «Блок Литвина» –  3,96%.

Знову таки у північно-західній частині «помаранчеві» отримали в 5,1 рази більше голосів, ніж «біло-сині» (69% проти 13%), а у південно-східній частині, навпаки, «біло-сині» в 3,5 рази більше, ніж «помаранчеві» (59% проти 17%).

Цього разу традиційна електоральна карта лише трохи видозмінилася на користь Ю.Тимошенко, що у черговий раз захопила частину виборців у В.Ющенка, залишивши йому останній електоральний плацдарм лише на Закарпатті.

Водночас результати порівняльного аналізу із парламентськими виборами 2006 року свідчать, що на дострокових виборах 2007 р. не відбулося принципових змін у регіональному розподілі електоральної підтримки. Партія Регіонів лідирує на Сході, Півдні та АР Крим. Сили демократичного спрямування у Центрі, Заході та Півночі. Разом з тим, помітно збільшився рівень підтримки БЮТ у південних областях та дещо на Сході.

50. Вибори Президента України 2010

Чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.

На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

Було зареєстровано 18 кандидатів. Серед яких Тимошенко Юлія Володимирівна, Богословська Інна Германівна, Тягнибок Олег Ярославович, Ющенко Віктор Андрійович ,Янукович Віктор Федорович, Яценюк Арсеній Петрович, Мороз Олександр Олександрович, Симоненко Петро Миколайович.

Результати першого туру виборів: Янукович – 35.32%; Тимошенко Юлія – 25.05, Тігіпко Сергій – 13.06, Яценюк Арсеній – 6.96, Ющенко Віктор – 5.45.

Отож, перший тур президентських виборів показав зростання рівня підтримки так званих альтернативних кандидатів – представників «третьої сили», до числа яких можна зарахувати Сергія Тігіпка і Арсенія Яценюка.

Результати другого туру : Янукович Віктор – 48.95 , Тимошенко – 45.47.

Навіть активна мобілізаційна кампанія Юлії Тимошенко не забезпечила їй перемогу у другому турі президентських виборів, проте невеликий розрив між Тимошенко та Януковичем (менше мільйона голосів) поставили під сумнів легітимність обрання останнього.

Найбільший рівень підтримки у відсотковому вираженні отримала Юлія Тимошенко в Івано-Франківській області (88,89%), Тернопільській (88,39%) та Львівській (86,21%), хоча в абсолютному чисельному вираженні саме Львівська область віддала Юлії Тимошенко найбільшу кількість голосів. Відтак саме Львів, а не Київ можна назвати фарватером «помаранчевого» табору, оскільки по при меншу заселеність він дав більшу кількість голосів.

Водночас як і під час президентської кампанії 2004 року збереглася тенденція, що чим західніше регіон, тим більше виборців голосувало за Юлію Тимошенко  і тим менше – за В. Януковича, і навпаки.

49. Політична реформа в Україні: досягнення та проблеми

Політична реформа в Україні знаходиться серед найактуальніших питань на порядку денному політичного життя держави. Повертаючись до історичного минулого, слід зазначити, що ідея реформування політичної системи України з’явилась майже відразу після ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. Незважаючи на те, що Конституція була визначена європейською спільнотою однією з найдосконаліших, у процесі практичної реалізації Основного Закону виникло багато проблем, які випливали, по перше, з незавершеності формування правової бази політичної системи України, по-друге, з небажання української еліти виконувати Конституцію.Система поділу влади передбачала явне переважання повноважень і домінуючої ролі Президента України у вирішенні державних справ і з очевидними функціональними обмеженнями інших гілок влади на користь Глави держави. Зумовлене вадами напівпрезидентської форми правління постійне політичне протистояння між окремими гілками влади вело до блокування діяльності Парламенту, нестабільності Уряду та інших державних інституцій. Взаємоблокування ініціативи у відносинах між представницьким органом і Главою держави та особливості організації механізму влади на рівні її найвищих ланок зумовлювало й ту деструктивну рису напівпрезидентської форми правління в Україні, що за цієї форми правління жоден із суб’єктів – ні Президент, ні Парламент – не несли політичної відповідальності за наслідки діяльності Уряду.

Президентсько-парламентарна форма правління в Україні мала свої потенційні переваги, які відсутні у змішаних парламентарно-президентських та парламентарних республіках: принцип одноосібного керівництва, який у ситуації низької функціональної ефективності Верховної Ради України міг здійснюватися Президентом України у виконавчій сфері, повинен був відігравати важливу стабілізуючу роль в умовах перехідного суспільства. Однак у період президентства Л. Кучми президентсько-парламентарна форма правління в Україні виявила свої гірші а не кращі потенційні риси, чим остаточно скомпрометувала себе і прискорила політичну реформу.

Відтак 8 грудня 2004 року Верховна Рада (ВР) ухвалила Закон України „Про внесення змін до Конституції України». Зокрема,  однією з поправок було запроваджено змішану парламентарно-президентську форму правління.

Переваги:    суттєве посилення уряду; розширення повноважень ВР у сфері відносин з урядом (призначення прем’єр міністра за поданням Президента, ухвалення складу Кабміну за поданням прем’єр-міністра, прерогатива парламенту на розпуск Кабміну, відповідальність уряду перед ВР); додаткові повноваження Президента на розпуск парламенту та інші.

Суперечності:1) схема заміщення керівних посад у системі виконавчої влади є суперечливою (шість порядків): прем’єр-міністр – в один спосіб, члени уряду, крім міністрів оборони та закордонних справ – у другий (пропонуються Прем’єром), і т.д.;2) Процес проходження кандидатури прем’єр міністра є занадто заплутаним. (ВР-Президент-ВР);3) Немає достатньої ясності в питанні здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду;4) Конституційні поправки є дуже не визначеними щодо процедур формування парламентських коаліцій та ін.

Поправки до Конституції України від 8 грудня 2004 р., переглянувши схему розподілу владних повноважень на користь представницького органу, зберегли, однак, без змін деякі первинні принципові вади конституційного тексту. Конституція України і надалі лише узагальнено регламентує механізми збалансування різних гілок влади.Політичні реалії вже в найближчій перспективі можуть засвідчити жорстку необхідність перегляду запровадженої політичною реформою схеми розподілу владних повноважень між вищими органами державної влади, виробленні на рівні Конституції України ефективного механізму взаємодії владних структур у контексті принципу єдності державної влади.

В цілому слід констатувати, що реформа 8 грудня 2004 року – це лише початок довгого і складного процесу реформування політичної системи України .Конституція в будь-якій державі створюється «з погляду вічності», в Україні ж процес створення Основного Закону стає вічним. Але слід замислитися над тим, що перш ніж знову переписувати Конституцію, потрібно відстежити реальні результати нинішнього реформування. А це можливо побачити тільки через певний проміжок часу. В протилежному випадку, українське суспіль ство буде втягнуто в перманентний конституційний процес, який взагалі не матиме шансу на завершення.