24. Публіцистика Ярослава Стецька

Стецько Я. – один із лідерів і керівників укр. Нац. Руху. Нар.19.01.1911р. в сімї священника. Почав рано займатися політ.діяльністю (у 18 р. перший арешт). Перші публікації в журналі «Студентський шлях». Разом з бандерою проходив у Львівському процесі, але отримав лише 5 років тюрми. 30.06.41 він підготував Акт проголошення про відновлення укр. державності і очолив уряд. Після розколу ОУН став найближчим соратником Бандери.

Небезпечні сугестії ("Студ шлях", Л 1934). С. висловлює свій погляд на організації, інститути та форми сусп.життя. Не всі суспільні організації є рішаючим чинником, що зумовлює існування нації як такої, а лише ті, які дають можливість нації найбільше розвиватися і скріплюють динаміку нац..руху. На думку С. лише націоналістичний рух скеровує творчу енергію нації у потрібному напрямку. Всіх противників укр..нац.руху називає «опортуністами».

На маргінесі дискусій про орден. Мої думки ("Студ шлях", № 4-5 Л 1933): Йдеться про дискусію з приводу структури політичної партії. Донцов вважав, що політ партія повинна нагадувати орден, а не парламентського типу. Орден – це абсолютний послух, залізна дисципліна. Стецько підкреслює не значення послуху, а значення  і відданість національній ідеї.

Боротьба для боротьби чи змагання вартостей ("Студ шлях", Л 1934) Політ.боротьба не існує як політична вартість, для націоналістів боротьба є вартістю лише тоді, коли вона є боротьбою за точно означені національні ідеї (ідея державності, ідея самостійності, ідея свободи). Національні вартості це вартості етичні. Пише про місце особи в б-бі нації. Вважає, що повинна бути гармонія між особою і нацією. Не може особа стояти на нацією, бо це – анарх.індивідуалізм. Ідея боротьба за здійснення нац..ідеї – це вартість абсолютна.

За синтезу вартостей. (студ.шлях №7-8) Доводить необхідність поєднання вартостей економічних і етичних. Тому високо оцінює роль людини як суб’єкта істор.процесу: «Від її характеру, волі залежить така, або інша постава до світу, що оточення, зовнішні чинники можуть мати деякий вплив – це очевидно, але в іншому розумінні та в іншій мірі. Характер і воля – чинники на яких починається свобода!

23. Ідеї статті Шлемкевича "Про творчий націоналізм"

На початку 30-х рр. в УНДО появилася група Д.Палієва, яка в 1933 р. створила окрему політичну партію — Фронт національної єдності (ФНЄ). Стосовно ролі цієї сили в національних змаганнях є суперечливі думки, зокрема щодо її організаційних зусиль, але однозначно позитивно оцінюється її преса. З 1933 по 1939 рр. ФНЄ видавав ідеологічно-теоретичний квартальник “Перемога”, який редагував М.Шлемкевич, ідеолог творчого націоналізму. Він також співпрацював з тижневиком “Батьківщина”, що його редагували Д.Палієв, С.Волинець, Я.Заремба та зі щоденною газетою “Українські вісті” (1935-1939 рр.).
«Ідеологічні підстави творчого націоналізму»У нац. ідеї – глибоке прагнення самоздійснитись, її самовизначення означає призначення. В укр. ідеї незгасима сила, але на ній тяжить фатум, який має коріння в нас самих. Ми замінюємо ідею нац самовизначення соціальними питаннями, чужими ідеями. Молода нація – лицар модерної свідомості. Пошана чужих правд, націй, але любов і відданість своїй правді – душевна основа лицарського характеру. Культурна політика скеровується на розбудову укр. нац ідеї. Дати її підвалини – завдання укр. науки.

22. Публіцистика Олени Теліги.

Провідна ідея публіцистики – ідея боротьби.

       Стаття "До проблеми стилю". Тема – доба і стиль. «Наша неспокійна, бурхлива доба повинна була створити свій стиль, не подібний до стилю минулого століття, відмінний від нього в усьому. Стиль, що лишив би своє тавро на щоденному житті.» Пише про

·                     людей, що зуміли вхопити вимогу доби;

·                     про імітаторів стилю.

       Стаття "Партачі життя"(до проблеми цивільної відваги). Рицарі абсурду – трагічні оптимісти. Пише про Винниченка, Шевченка, Міхновського. «…були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому-то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський,  Олена Пчілка, Франко і Леся  Українка, сучасники яких, — і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, — або не розуміли цілої їхньої величі, або — що  було ще далеко гірше — навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайської психіки.»

       Саме романтизм став рідною стихією Теліги, особливою рисою світогляду, героїзм проголошувався найвищою чеснотою, визначальним орієнтиром життя і творчості, тісно пов'язаних з боротьбою за національне визволення рідного краю. Наголошувала, що ідею українського державотворення можна зреалізувати лише за умови об'єднання національних політичних сил Сходу та Заходу України.

       "Перед брамою столиці" (21 вересня 1941, «Волинь») - це гіркі розмірковування про долю українського народу після придушення більшовиками в 1921 році національно-визвольної боротьби: "...українці тодішнього Києва з болем згадували про нові жертви большевицького терору й кляли з ненавистю його творців". Більшовики свідомо роз'єднували українців. "...Між розірваними частинами українського народу позначувалися все глибше й глибше межі. Хінським муром відділили большевики українців від братів із Заходу. І за цим муром у страшному терорі забивалася віра навіть тих, що пережили колись щасливі роки відродження."

       Олена Теліга вважала, що Українську державу треба будувати у свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою. Саме такою вірою пронизана публіцистична стаття О. Теліги "Розсипаються мури". Адже для цього настав слушний момент: розсипається ворожий українцям світ, "валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі". Говорить про необхідність об'єднання українців Сходу і Заходу України, а для цього насамперед ствердити національну свідомість, національну гідність, почуття нерозривної національної спільноти. Двадцятилітня московська пропаганда мала свої наслідки на Сході України. Однак О. Теліга впевнена в тому, що українці з двох різних світів мають "спільну українську духовість", тому першочерговим завданням українців Заходу, на її думку, було використати всілякі засоби і можливості, щоб збудити в душах братів-українців заглушені національні почуття, розбити глуху стіну непорозуміння і підозрілості серед своїх же людей.

     Публіцистичні замітки "Братерство в народі" вперше О. Теліга опублікувала в газеті "Волинь" (1941. - 12 жовт.), а 23 листопада 1941 року - в збірнику "Литаври". Сталінсько-більшовицька пропаганда здійснювала свою інтернаціональну політику з допомогою гасел, кличів, наказів, обіцянок.

     На лицемірних гаслах більшовицького режиму, які проголошували одні засади, а в життя втілювалися протилежні, всі побачили, що інтернаціоналізму немає й не буде. І цій ідеї О. Теліга закликає протиставити націоналістичний світогляд, братерству народів - братерство в народі: "… це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в середині нації гинули наші герої, або й найсіріші наші брати".

       “Прапори духу" в Олени Теліги – то не стяги в звичному нам розумінні, а люди, наші духовні лідери, істинні українські митці. Теліга в цій публіцистичній статті дає своє розуміння нового українського мистецтва: "Завданням українського націоналістичного мистецтва є віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори." Українське мистецтво має велику місію – створити нового українця, з глибокою, мужньою українською душею без будь-яких домі шків чужого й ворожого. Той новий українець має жити не лютою ненавистю до ворога, а безмежною любов’ю до свого народу.

       "Якими нас прагнете?"– це пошук Телігою жіночого ідеалу. Пише про жіночі типи в українській літературі. Теліга виділяє  жінку-рабиню,  жінку-вамп, жінку-товариша. Вважає необхідний Україні тип жінки – це жінка-соратниця.

21. Публіцистика Симона Петлюри

Симон Петлюра народився 10.05.1879 в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Початкову освіту отримав у церковно-приходській школі. У 1895 році навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки у 1901 році був виключений за приналежність до Української національної громади. З 1900 року співпрацював з укр. виданнями. 1902 року опублікував статтю в «ЛНВ». Восени виїхав на Кубань, під керівництвом Щербини опрацьовує архіви кубанського війська. Редагує журнал «Селянин». Наприкінці 1905 року переїздить до Києва. 1906 року бере участь у з’їзді СДРП. Їде до Петербурга. 1909 року поселяється у Москві. 1912 — працює у журналі «Украинская жизнь». Ці роки визначальні для консолідації особи. Саліковський вважав, що погляди Петлюри щодо відокремлення України помилкові і шкідливі, але пізніше переконався у їх правильності. Після поневірянь по Європі Петлюра поселяється у Парижі, активно займається журналістською діяльністю. Засновує журнал «Тризуб». 25.05.1926 року загинув від кулі більшовицького агента. Похований у Парижі.

«Перед судом історії. Слово до сучасників  і нащадків» Хоче розказати деякі моменти своєї боротьби, щоб пояснити певні речі. Пише про особливості нац..виз. змагань. Про помилки і засліпленість політ.лідерів, які орієнт на Азію, а не Європу. Партії не визначилися, на кого спиратися: на Європу, чи на Росію. Жалкує, що частина людей (Винниченко) надали перевагу Москві.

Пише про роль армії, як нац. Сили необхідної для утвердження української державності. Пише про себе як про прихильника реальної політики можливих осягнень, а не фантастичних інтенцій (прагнень). Тих, хто справді хоче працювати, дуже мало.

Виступає проти змін уряду, бо це деморалізує молоду державу. Мусить бути підпорядкованість армії державній дисципліні

Україна мусить бути соборною з центром у Наддніпрянщині

Не треба форсувати ідею державності, щоб не скомпрометувати її, але важливо про цю ідею не забути.

«Завдання української військової літератури». Журнал «Табор» №1 1913р. Складається зі вступу і 13 розділів 1-9 розділи Порушує проблеми державно-стратегічного характеру. Підкреслює значення армії з врахуванням досвіду революції 1917-20рр. Україна чекавши підтримки рос.армії, змарнувала час не створивши армії. Не можна, щоб якась партія отримувала владу над військом.

Географічні умови не захищають Україну, тому треба шукати захисту у різних союзах. Виступає за війну як спосіб підняти геройський та патріотичний дух нації.

Завдання військової літератури допомогти воякам скристалізувати свої фахові знання; прищепити військовий світогляд, воєнну доктрину; доводити, що патріотизм ще більше потрібен у скрутні часи.

20. Публіцистика Рахманного

Роман Рахманний (Олійник) – лауреат Шевченківської премії 1994 року, журналіст збройного підпілля. Наприкінці 1940-х започаткував і редагував українські газети — «Час», «Українська трибуна», «Гомін України». У своїх статтях Роман Рахманний розглядав прагнення українців до відновлення своєї незалежної держави в комплесі взаємозалежності народів у подібному становищі. Головною ідеєю його творчості є любов до України, бажання бачити улюблену Вітчизну в сім’ї вільних європейських націй. Україна — більш ніж тема, це плоть і кров самого автора. Він творив концепцію всесвітнього українства і вславився глибокими роздумами над тим, що означає бути людиною української цивілізації в сучасному світі. Вважав, що кожна нація має право на існування. Тому в його творчості є тема толерантності до нац.меншин, зокрема до єврейського народу.

“Кров і чорнило” – 1946, написана в Німечинні – відкритий лист українця-читача до українця-журналіста:

1.                  образ воюючої України. Україна – це не лише та, що воює, замкнена у своїй етнографічній території. Це український народ на своїй території і розселений по цілій земній кулі – одначе свідомий свого призначення, який змагає всупереч імперіалістичним апетитам сусідів за свої державності. Кожен українець – вояк за ідеї України.

2.                  неможна зводити змагань укр.народу лише до збройних сутичок, бо це означає спрощення укр.визвольної ідеї.

3.                  Завдання укр.преси і її генерального завдання – створення самостійної соборної держави.

Він писав, що в історії всіх народі, і українського теж, були 2 типи людей з протилежними позиціями до своєї сучасності.  Були “обережні, або розважні”, як 10 разів міряють, один раз відрізають, а виходить – на зле. Це психічнй комплекс самоомани. І були і завжди будуть  “шалені голови”, які на досвіді минулого вирішують сучасне. Вони його правильно розцінили і тому можуть бачити майбутнє.

“Тому з тим більшою силою лунає клич крові, щоб промовляло чорнило українською мовою”

19. Публіцистика Томашівського.

Осип Назарук назвавТомашівського найкращим публіцистом 20-х років.

      «Чи єсть укр. національна ідея?» («Укр слово», 1921). Томашівський порушує тут проблему укр. державності та національної ідеї. Він вважає, що єдиної укр. націон ідеї, спільної для всіх українців – не було. Сам він після поразки укр. визвольної боротьби став прихильником гетьманської, тобто монархістської ідеї. Заперечував ідею державності і говорив про потребу автономії у складі Польщі. Проте насправді він помилявся, оскільки ідея укр. державності була.

      «Упадок московської державної думки» («Укр слово», 1922). Томашівський у цій статті:

- задумується над тим, як купці рос. більшовиків вдалося заволодіти величезною імперією і втриматись при владі. Чинниками їх успіху вважає пропаганду, тобто брехню, а також фанатичну жорстокість.

- констатує занепад московської державної думки, бо більшовики виховані на безплідній міжнародній доктрині

- вину і відповідальність за занепад цієї думки покладає на інтелігенцію та аристократію

- пророкує крах більшовицької доктрини, хоча й вважає, що більшовизм явище рос, бо більшовизм зберіг Рос. імперію. 

18. Публіцистика Франка.

      «Свобода і автономія». Заклик до політичної свободи і автономії, а не до боротьби. Спочатку політична свобода, потім автономія. Найчіткіше про здобуття повної політичної волі він висловився у цій статті. Іван Франко висунув чимало передумов, без яких не може бути навіть мови про національну автономію. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.

       «Одвертий лист до галицької української молодежі». Тут звучить заклик до об’єднання, оскільки всі ми українці і не має окремо українців галицьких. А також заклик до праці та навчання, щоб допомогти укр-цям в Рос. імперії. Іван Франко вважав, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль має відіграти справжня національна еліта, що стане дороговказом у незалежне політичне майбутнє, зміцнюватиме національний дух та працюватиме на ниві культури й політики. „Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй”. Тут дуже виразно звучить питання самостійного політичного життя. Великі надії автор покладає на молодь, якій судилося втілити його омріяний національний ідеал. Він закликає її „навчитися чути себе українцями” і це почуття не може проявлятися у загумінковому патріотизмі та на словах, а має „вести за собою практичні консеквенції”. Моральне переродження української нації мусить стати результатом праці над згуртуванням народу на основі його мови, традицій, звичаїв, ментальності. Мобілізація сил, здобування знання, праця над собою — спричинить суспільні зрушення та метаморфози в українському суспільстві.

      «Поза межами можливого» - ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Іван Франко наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії.

Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.      

      «Що таке поступ?». “Поступ – це людяність”. Франко визначає 2 шляхи руху ідеї: голод і любов. Розум не є чинником поступу. Іван Франко розглядає різноманітні концепції держави. Він, на жаль, не подає свого бачення форми державного правління в Україні. Хоча зауважує, що „чоловік може бути щасливим у житті…тільки в співжитті з іншими людьми в…нації”. Він не лише сутнісно критикує соціал-демократичні, марксистські уявлення про поступ чи державу. Він також заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”), який один може повновартісно забезпечувати розвиток нації. Франко робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра.

      «Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова». Мав складні стосунки з Драгомановим, який мав вплив на галицьку інтелігенцію, вчив її бути європейською. Завдяки йому Франко позбувся впливу москвофільства. Вадою Драгоманова було те, що він писав про укр-ців лише як про селян і виступав за федералізм з Росією. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.)